Читать «Століття Якова» онлайн - страница 33
Володимир Лис
«Хоч місяць», – думає Яків, зістрибує з червоного коня й подає руку зітканій з повітря і білих ніжних ниток панянці.
2
Оленка:
– Мовчіть, дідусю Якове. Дідуню мій хороший. Сядемо ліпше на цій вашій лавці. Сядемо.
«Я й так мовчу, – думає Яків. – Али якщо тобі хочеться, то помовчимо удвох. Хай і на лавці. Якась ти сама не своя, дівко. Нивже за Валіком сохнеш...»
Він примощується на лавку, напіврозсохлу, як і він сам. Скрипить лавка, і скриплять його кості. Розсохлися. Тико шкіра, тоже висохла, й тримає.
Оленка сідає поруч. Мовчить. Огортає їх обох вечір. Над сусідською хатою здіймається димок.
– Серпень з вереснем стискають один одному правиці, – раптом каже вона і пояснює: – То вірш є такий, Якове Платоновичу. Справді, стискають. Щось мені болить від того потиску... Душа болить... Хоча я не певна, що вона у мене є... Як казав один мій знайомий – налічіє отсутствія душі. Що скажете, Якове Платоновичу?
– Напиши Валькові, – каже Яков.
– Он як...
Вона злазить з лавки і знову сідає на неї. А тоді легко зістрибує. Стає – рученята в боки. На кішку, що от-от пазурики випустить, схожа.
– Он як? Радите написати? Думаєте, між нами щось було?
– Вам видніше, – каже Яків.
– Господи, ну чого ви такий спокійний, – Оленка сплітає руки, хрускають пальці. – А ще, судячи з усього, прожили бурхливе життя.
Яків дивиться на неї і старається щось збагнути.
– Бурхли...
– Бурхливе, – підказує Оленка.
– Бурхливе, кажеш? А в тебе яке?
Вона скупо й гірко усміхається. Ця гіркота, збентеженість неїна лякають Якова. Щось трапилося – розуміє, а що – боїться спитати. Бо вона, цяя дівка, як наполохана пташка, що звідкілясь прилетіла налякана, мовби з пазурів шуліки вирвана, і тилько на сідало сіла й заспокоїлася... Та щось же затривожило...
– Непутяще у мене було життя, – каже Оленка. – Непутяще, хоч і моє. Я його вже ніби закреслила, а в нову річку ввійти боюся. Не хочу, діду мій Якове. От яка біда. І ніхто нічого не порадить. Навіть ви. Ви-те, як у вас кажуть. Ви-те...
А потім вона сказала, що піде до Ольки. До вашої доньки, Якове Платоновичу. Ще самотнішої, як вона. Бо в неї, Оленки, бач, є вже він, дід, близький, хоч і чужий. А в Ольки...
– Ти мене обіжаєш, доцю, – сказав Яків. – Обіжаєш... Бо Олька...
Хотів сказати – сама винна, але стримався. Бо то ніби й неправда, він теж добрий, карахтер у нього тоже не з медом... І не сметаною на булку мазаний.
– Пробачте тоді, дідусю, – сказала Оленка. – Та до пані Ольги я таки піду. Коли марудиться душа і серце плаче, як сказав один поет...
І таки пішла. Коло воріт обернулася, крутнулася, спідниця коротенька віялом майнула.