Читать «Вікінг у моєму ліжку» онлайн - страница 21
Джеремі Стронґ
— Зою, Тіме, Пенні! Швиденько, за мною!
Вони ледве проштовхалися крізь танцюристів і вийшли на тепле літнє повітря. Одного погляду на гавань вистачило для підтвердження їхніх здогадів. Човна вікінгів там не було. Вони побігли вздовж муру до берега й почали вдивлятися в темне море.
— Нічого, — пробурмотів пан Еліс. — Я нічого не бачу.
— Там! Ось там, на горизонті! — заверещала Зоя.
Далеко-далеко в морі виднілося крихітне вітрило. Вони не відривали від нього очей, аж поки вітрило не перетворилося на цяточку, а потім щезло взагалі.
Еліси мовчки попрямували назад до готелю. Підійшовши до ґанку, вони зупинилися і глянули на трьох страшенно пошарпаних курчат на даху.
— Нехай їхня подорож буде безпечною, Одіне, — тихенько мовив пан Еліс, і вони зайшли всередину.
Давно вже минула північ, коли у двері хтось голосно загупав. Пан Еліс спустився вниз прямо в піжамі. Надворі бовваніли дві мокрі з голови до ніг постаті. Одна була низенька й огрядна, а друга — висока й кошлата.
— Ми все кружляли по колу, — вишкірився Сіґурд.
— Він навіть не знає, як користуватися вітрилом, — захихотіла пані Тиблетовата. — Цілком безнадійний. Насамперед…
— Він загубив весло, — договорив за неї пан Еліс. — Можете не розповідати.
— Великі хвилі, дуже мокро, — пояснив Сіґурд. — Вітрило впало.
— Він, звичайно, опинився під ним, — додала пані Тиблетовата. — Намагався виплутатися з-під нього, не бачив, що робить, і зіштовхнув мене за борт…
— Буль-буль, — вишкірився Сіґурд. — Вітрило стало шмяка-бяка. Пані Теплахата зробила великий шубовсь. Зробила дуже-дуже-дуже великий шубовсь.
— Ну, може, вже досить, Сіґурде. Ти також добряче шубовснув.
Пані Тиблетовата повернулася до пана Еліса:
— Він теж, звичайно, впав.
— Буль-буль, — додав пан Еліс. — Заходьте всередину. — Він увімкнув світло. — Пенні! Зою! Тіме! Спускайтеся вниз. До нас щойно прибули двоє поважних гостей.
Сіґурд стояв у коридорі, а під його ногами утворювалася величезна калюжа морської води.
— Завтра я приношу жертву богам Вальгалли за щасливе повернення, — сказав він.
— Чудово, Сіґурде, — погодився пан Еліс. — Але матимеш тільки шматочок шинки і все. У нас тут немає свиней, овець і корів, тож мусиш задовольнитися шматочком шинки.
Сіґурд стояв і шкірився до всіх, немов велике радісне дитя. Зненацька він ухопив пані Тиблетовату в обійми й міцно її поцілував.
— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.
— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.
— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.
— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.
Вікінг у біді
1. Біда на носі
Готель «Вікінг» у Флотбі був відомий на всю Британію — не завдяки смачній кухні чи розкішним морським краєвидам, а тому, що там жив і працював справжній вікінг. Люди приїжджали з далеких країв, щоб побачити Сіґурда. Врешті-решт, там було на що подивитися. Він мав страхітливу чорну бороду й вуса, і скрізь, де б він не бував, усі звертали на нього увагу. Можливо, тому, що він частенько вимахував над головою своїм величезним мечем Носодлубом.