Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 477

А тим часом я й далі лишаюся в пристойному товаристві, хоч багато хто хотів би бачити таких письменників, як я, в Сибіру чи ще деінде. Ми на таке не нарікаємо. Скоріше навпаки — стан постійного заперечення ми сприймаємо як життєво необхідний Для своєї професії, а також такий, що належить до одного з її ризиків. Так уже ведеться, що автори письмових подій свідомо люблять підкладати свиню сильним світу цього, які незмінно обстоюють своє право посідати місце на лаві переможців, через що історія літератури так само ставиться до розвитку й удосконалення методів цензури.

Неприхильність можновладців спонукала Сократа випити до дна келих з отрутою, послала Овідія на вигнання, примусила Сенеку розтяти собі вени. Найкращі літературні плоди, вирощені в західноєвропейських культурних садах, прикрашають поіменний реєстр католицької церкви — протягом сторіч і аж донині. Яких же масштабів пригнічення зазнало європейське просвітництво через цензурні заходи абсолютистського князівського панування? Скільки німецьких, італійських, іспанських чи португальських письменників фашизм вигнав з їхніх рідних країн, їхніх мовних стихій? Скільки письменників стали жертвою ленінсько-сталінського терору? І під яким тиском ще й нині перебувають письменники — чи то в Китаї, чи то в Кенії, чи то в Хорватії?

Я живу в країні, де спалювали книжки. Ми знаємо, що бажання в той чи той спосіб знищити ненависну книжку все ще або знов уже зринає в дусі часу й принагідно прибирає телегенічної форми, тобто знаходить своїх глядачів. Одначе багато гірше те, що переслідування письменників — а воно межує з погрозами вбивства чи й самим убивством — у всьому світі зростає, і світ уже звик до цього неспинного терору. Але та частина світу, що називає себе вільною, хоч обурено й галасує, як це сталося 1995 року, коли в Нігерії письменник Кен Саро-Віва разом зі своїми однодумцями був звинувачений у злочині проти батьківщини, засуджений до смерти й страчений, — ця частина світу до конкретних справ переходить лише тоді, коли екологічно обґрунтований протест загрожує зашкодити глобальному пануванню нафтового гіганта «Шель».

Одначе що обертає книжки, а відтак і письменників, на таку загрозу, що держава й церква, медіа-концерни й усілякі політбюро змушені вдаватися до контрзаходів? Рідко це бувають відверті виступи супроти панівної ідеології, відповіддю на які стає заборона слова, друку і щось ще гірше. Частіше достатньо вже самого літературного свідчення, що істина існує лише в множині — як, зрештою, існує не одна реальність, а численні реальності, — щоб назвати таке літературне явище небезпекою — смертельною небезпекою для того чи того власника однієї-єдиної істини. І те, що письменники — а це, власне, їхня робота — не можуть дати спокій минулому, надто хутко беруться розтроюджувати вже загоєні рани, викопують у запечатаних підвалах трупи, входять до заборонених кімнат, поїдають святих корів, одне слово, те, що для них узагалі нема нічого святого, навіть сам капіталізм, — усе це накликає на них підозру й покару. Проте найбільшою їхньою провиною було й лишається те, що в своїх книжках вони не хочуть ставати на бік того чи того переможця в історичному процесі, а радше люблять потинятися там, де на узбочині історичного процесу опиняються переможені, які не мають змоги взяти слово, хоч могли б розповісти багато чого. Бо той, хто надає їм слово, ставить під питання саму перемогу. Той, хто оточує себе переможеними, сам стає одним із них.