Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 474

Нам, чиї сліди так чітко зафіксовано на письмі, збереглися згадки про перекази, про усні джерела літератури. Та якби ми забули про те, що кожна розповідь від самого початку злітала з вуст — то несміливо затримуючись, то знову поквапно спурхуючи, мовби гнана страхом, а то й пошепки, щоб якусь таємницю не почуло надто багато слухачів, а тоді знову голосно, крізь бундючні вигуки та запитання, — якби ми, сліпо повіривши в письмо, про все це забули, то наша розповідь була б лише паперово-канцелярська, а не зігріта вологим подихом.

Як добре, що в нас досить книжок і в них, хоч би як ми їх читали — тихо чи голосно, — нічого не змінюється. Вони слугували мені взірцями. Екгард Майстер, Герман Мелвіл, Альфред Дьоблін, а також біблійна німецька мова Лютера надихали мене, коли я був ще молодий і віддавався навчанню, — надихали розмовляти з собою й писати, розводячи слиною чорнило. І так воно й лишилося. Уже п'ятий десяток років свого сповненого радощів літературного кріпацтва я жую й пережовую глизяву жуйку слів і речень, поки утвориться легкотравна каша, бурмочу в щасливій письмацькій самотності собі під ніс і переношу на папір лише те, що, мовлене, лишає по собі луну й знаходить мінливе відлуння.

Так, я свою роботу люблю. Вона дає мені змогу завести собі товариство, що прагне різноголосо взяти слово і якомога дослівніше посісти місце в рукописах. Коли я читаю перед публікою те, що перекочувало на папір, вийшло друком і вляглося, то найдужче люблю брати до рук ті зі своїх книжок, які багато років тому вислизнули від мене самі або які в мене відібрав читач. Тоді колись написане й видруковане слово знов оживає в голосі перед слухачами й молодими, від мови рано відвиклими, й сивими, але все ще невситимими. І чари знов і знов удаються. Так шаман у письменникові заробляє свій окраєць хліба. Йому, хто пише всупереч швидкоплинності часу, хто правдоподібно понавигадує сім мішків вовни, — йому вірять у тому, чого він не обіцяв: що далі буде...

Одначе як я став письменником, поетом, художником — і все це воднораз і на жахливо білому папері? Як доморосла зухвалість спромоглася підбити малого хлопця на таку примху? Адже стати митцем мені забаглося вже в років дванадцять. Це було в ті дні, коли вдома у нас, по сусідству з данцизьким передмістям Ланґфуром, починалася Друга світова війна. Але вибір на користь літератури взяв гору аж другого воєнного року, коли в часописі гітлерюгенду «Помагай!» я натрапив на спокусливу пропозицію взяти участь у конкурсі на найкраще оповідання. Переможцям там обіцяли призи. І я відразу заходився писати в чернетці свій перший роман. Під впливом сімейних обставин моєї матері він дістав назву «Кашуби», хоч дія його розгорталася не в прикрій сучасності нечисленного кашубського народу, що стаяв на межі зникнення, а в тринадцятому сторіччі, у добу міжцарів'я, за страшних часів без кайзера, коли на вулицях і мостах панували рицарі-розбійники й просто грабіжники і селянам, щоб обстояти власні права і якось собі зарадити, доводилося йти на крайнощі — самосуд.