Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 471

Але заарештували мене все ж таки як Оскара Мацерата. Я без опору віддався в руки і — позаяк надворі, на Avenue d'Italie, йшов дощ — під парасолі кримінальної поліції, але ще не раз тривожно, злякано озирався, шукаючи очима й навіть кілька разів угледівши — о, вона це вміє! — в людському потоці на авеню й у стовпищі навколо поліцейського фургончика моторошно спокійне обличчя Чорної кухарки.

Тепер у мене вже не зосталося слів, але я маю ще обміркувати, що Оскарові робити після того, як його неминуче звільнять із лікувально-опікунського інтернату. Одружуватись? Лишатися старим парубком? Емігрувати? Повертатися в натурники? Купити каменярню? Збирати учнів? Заснувати секту?

Усі можливості, що нині відкриваються перед тридцятирічним, треба спробувати. А чим їх спробуєш, як не барабаном? Отже, я перекладу для своєї бляшанки ту пісеньку, що лунає в мені щораз живіше й страшніше, я викличу Чорну кухарку, про все в неї розпитаю і завтра вранці переловім своєму санітарові Бруно, як має далі жити тридцятирічний Оскар під чимдалі чорнішою тінню дитячого страху. Бо те, що колись лякало мене на сходах, те, що в підвалі, де ми брали вугілля, гугукало, аж я не втримувався, щоб не засміятись, те, що, однак, завжди було, розмовляло на миґаг, кашляло в дірочку для ключа в замку, зітхало в грубі, скрикувало разом із дверима, валувало з димарів, коли судна в тумані подавали гудки чи коли між подвійними рамами на вікнах годинами конала муха, навіть коли вугрі зажадали моєї матусі, а матуся — вугрів, коли сонце сідало за Турмберг і жило там для себе, — то справдешній бурштин! Про кого думав Герберт, коли дерся на оту дровиняку? Або взяти головний вівтар — чого був би вартий католицизм без кухарки, яка чорнить усі сповідальні? То вона кинула свою тінь, коли розпався на порох увесь іграшковий світ Сиґізмунда Маркуса, а в дворі будинку з помешканнями на винайм дітвора — Аксель Мішке і Нухі Айке, Зузі Катер і Гансик Колін — розмовляла про це вголос і співала, варячи суп із товченої цегли: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Винен ти, і винен ти, а найбільше — ти. Чи прийшла Кухарка чорна?...» І вона щоразу приходила, навіть коли пінився порошок із присмаком маренки, хоч який невинно-зелений вигляд мала та шипучка; в усіх шафах з одягом, де я будь-коли ховався, ховалась і вона, це вже потім вона накинула на себе хитрюще трикутне личко Люції Ренвальд, поглинала бутерброди з ковбасою в шкурці й заганяла трясунів на трамплін — лишився тільки Оскар, він споглядав мурашок, знаючи, що то — її тінь, вона розплодилась і шукає собі чогось солоденького, й усі оті слова: благословенна, скорботна, благодатна, діва над дівами... й усі оті камені: базальт, туф, діабаз, гнізда в черепашнику, такий м'який алебастр... і все оте потрощене голосом скло, прозоре скло, тонюсінькі витвори склодувів... і бакалійні товари: борошно й цукор у блакитних півкілограмових і двістіп'ятдесятиграмових мішечках... А потім — чотири коти, одного з яких звали Бісмарк, мур, що його довелося побілити наново, схиблена на смерті Польща, а також екстрені повідомлення про те, хто, коли й що пустив на дно, картоплини, що лунко падали з ваг, те, що звужується до ніг, кладовища, на яких я стояв, плити, на які я ставав навколішки, кокосові волокна, на яких я лежав... усе, що втрамбовано в бетон, цибулячий сік, від якого течуть сльози, каблучка на пальці й корова, що лизала мене... Не питайте Оскара, хто вона така! Слів йому вже забракло. Бо те, що колись сиділо в мене за спиною, а тоді цілувало мій горб, відтепер завжди і всюди виходить мені назустріч: