Читать «Бляшаний барабан» онлайн - страница 468

«Цікаво, чи я їм сподобаюся?» — стурбовано міркував я, з насолодою потягуючи сигарету на електричному ескалаторі, що поволі збуджує в людині високі почуття й збагачує її знаннями: на ескалаторі стаєш молодшим, на ескалаторі стаєш чимдалі старшим і старшим. У мене лишався вибір: зійти з нього або трирічним, або шістдесятирічним, малюком або дідом зустрітися з Інтерполом, боятися Чорної кухарки або в тому віці, або в тому.

Уже, звичайно, дуже пізно. Вигляд у мого залізного ліжка стомлений-стомлений. Та й санітар Бруно вже двічі стурбовано зазирав у вічко своїм карим оком. Під аквареллю з анемонами лежить ненадрізаний пиріг із тридцятьма свічками. Марія, мабуть, уже спить. Хтось із гостей — здається, Густа, Маріїна сестра, — на наступні тридцять років побажав мені щастя. У Марії такий сон, що можна тільки позаздрити. А що ж побажав мені в день народження мій син Курт, гімназист, зразковий, найкращий у класі учень? Коли Марія спить, меблі навколо неї також засинають. О, пригадав: на мій тридцятий день народження Куртик побажав мені швидше одужати! А сам я побажав би собі бодай крихту від Маріїного сну, бо я стомився, і слова в мене майже всі вийшли. Клепова молода дружина склала мені на день народження безглуздого, хоч і позначеного добрими намірами, віршика про мого горба. Принц Євгеній теж був потвора, а проте взяв місто й фортецю Белград. Марія мала б, зрештою, зрозуміти, що горб приносить щастя. Принц Євгеній також мав двох батьків. Тепер мені тридцять, але горб у мене молодший. Одним із гаданих батьків принца Євгенія був Людовік Чотирнадцятий. Колись вродливі жінки на вулиці часто намагалися доторкнутись до мого горба — на щастя. Принц Євгеній був потвора й тому помер природною смертю. Якби Ісус мав горба, їм навряд чи пощастило б прибити його цвяхами до хреста. Невже я тепер і справді маю — тільки через те, що мені тридцять, — піти у світ і збирати довкола себе учнів?

А це ж була всього-на-всього ідея, на яку мене наштовхнув ескалатор! Мене виносило чимдалі вище й вище. Переді мною і наді мною — ота нецеремонна закохана парочка. Позад мене і піді мною — ота літня жінка в капелюшку. Надворі дощ, а нагорі, на самісінькому верху стояли представники Інтерполу. Східці на ескалаторі ребристі. Поки стоїш на ескалаторі, треба ще раз усе гарненько обміркувати. Звідки ти прийшов? Куди йдеш? Хто ти? Як тебе звати? Чого ти хочеш? Мене огортають духмянощі: це — ваніль молодої Марії. Олія з-під сардин в олії, яку моя бідолашна матуся підігрівала й пила гарячою, поки сама захолола й лягла в сиру землю. Ян Бронський, що завжди кропився одеколоном, однак рання смерть уже дихала крізь усі його петельки. У підвалі городника Ґрефа пахло відкладеною на зиму картоплею. І знову запах пересохлих губок на грифельних дошках у першаків. І моя Розвіта, що пахла мускатом та корицею. Коли пан Файнґольд бризкав мою лихоманку своїми дезінфекційними засобами, я плив на карболовій хмарці. Ох, а католицизм церкви Серця Ісусового, оті численні затхлі одежі, холодний пил, і я перед лівим бічним вівтарем передав свого барабана. Але кому?