Читать «Подвійні міражі» онлайн - страница 2
Наталка Шевченко
Життєве кредо Наталки Шевченко: «Ніколи не здавайся». І її герої так само не здаються — кожен до останнього змагається за себе та… за інших. Вони справді змінюються. Вони справді заслуговують на другий шанс. Тож «якщо літературний персонаж хоче жити, письменник тут безсилий». А читач, перегорнувши останню сторінку цієї захопливо-моторошної книжки, має нагоду замислитися й над власним життям. Спитати себе, чи достатньо добре вміє він любити і приймати любов, цінувати й берегти найближчих, просити пробачення і пробачати іншим. Боротися за право бути щасливим тут і зараз. Доки не пізно. Бо в кожній легенді є дещиця правди. Хтозна, може й направду ходить поміж нами той міфічний древній бог.
Р. S. Рукопис цього «коронованого» роману мені випало читати в дорозі. Звичайний рейсовий автобус, кілька людей у салоні, пізнє надвечір’я. Аж раптом щось грюкнуло, і розхитане авто приречено завмерло неподалік порожнього узбіччя. Тиша. Найперше, що схотілося зробити, — перелічити пасажирів автобуса. А що, як нас тут семеро?..
Галинці Хащівській,
Надійці Гелеті та Наталочці Гурницькій —
моїм львівським янголам-охоронцям — присвячується.
Дівчата, ви найкращий доказ того,
що дива бувають
1
Одинарне місце над заднім колесом, підборіддя, притиснуте до колін, бо неможливо випростати ноги, і трясе так сильно, що відчуваєш сідницями кожен камінець, по якому ковзнула шина, — подорож обіцяла стати незабутньою, і Влада не сумнівалася, що з перших же секунд поїздки цю обіцянку буде виконано. Однак вибору не лишалося. Утім, як стверджувала одна мудра людина, його відсутність чудово прояснює розум. Саме те, що їй потрібно. Та що вже гріха таїти — необхідно, як повітря. Хто ж це сказав?.. Здається, Генрі Кіссінджер. Тямущий дядько, ніде правди діти.
Влада зітхнула. Вона сумнівалася в тому, що її розум стане ясним так просто. Усе, що трапилося вчора, покрило мозок сіруватим туманом, а органи чуттів немов оголосили страйк. Дівчина майже нічого не чула, дивилася на забитий людьми — істотами — салон маршрутки, і не бачила їх; навіть запах, себто сморід, який утворювався в закупореному, як підводний човен перед зануренням, мікроавтобусі, від спеки за вікном та давно немитих тіл і непраного одягу в салоні, не надто сильно дратував її, зазвичай таку чутливу до різного роду ароматів, що це межувало з параноїдальними примхами. Хоча у клубі ця чутливість їй не заважала, але то інша річ.
То робота. Ні, не так. Покликання, яке приносить грубі гроші… Приносило. Боже, ще якихось двадцять годин тому Влада була така щаслива!
А зараз її засмучувало одне — що не атрофувалася здатність відчувати біль, серце не ампутувалося саме по собі, а ще пам’ять. не завадила б трепанація. Коротше кажучи, Владлена — так її на честь Ілліча «звіздонув» (бо слово «охрестив» сюди не надавалося) схиблений на марксизмі-ленінізмі партійний дід — відчувала. Ще й як відчувала. Вона вся була суцільним запаленим нервом, який намагалися видалити із зуба життя без анестезії.
