Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 339

Генрі Райдер Хаґґард

— Так, так, тут добре! — говорив він. — Але мені нудно, тоскно!

Він скаржився на відсутність будь-яких кафе і театрів і зітхав за своєю Анетою. Та мені здається, що весь секрет його огиди до країни і туги полягав у тому, що народ страшенно сміявся з нього та його поведінки в битві, що відбувалася вісімнадцять місяців тому, коли він сховався під прапором Зорайї, щоб уникнути бою.

Кожний хлопчисько бігав за ним вулицями і насміхався, ображаючи його гордість і роблячи життя нестерпним. Принаймні Альфонс зважився перенести всі жахи тривалої подорожі, небезпеки, зусилля, навіть готовий ризикнути зустріти французьку поліцію, ніж залишатися в цій “сумній країні”.

Бідолашний Альфонс! Ми були дуже засмучені розлукою з ним, але я щиро бажаю йому щасливо прибути на батьківщину. Якщо він дістанеться щасливо і довезе з собою дорогоцінний рукопис, який ми йому вручили разом із солідною кількістю золота, він буде там, у себе, багатою людиною і може одружитися зі своєю Анетою, якщо вона жива і вшанує його!

Тепер користуюся нагодою, щоб сказати кілька слів про незабутнього Квотермейна.

Він помер удосвіта наступного дня, дописавши останні свої рядки. Нілепта, Гуд і я були біля нього. Це була зворушлива сцена. За годину до настання ранку ми помітили, що він помирає, і наше горе було вельми сильне. Гуд залився слізьми, і ці сльози викликали останній милий жарт з уст умираючого друга. Він міг жартувати навіть в останні хвилини свого життя. Гуд хвилювався, плакав, і скельце його постійно випадало зі свого звичного місця. Квотермейн помітив це.

— Нарешті, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися, — я побачив Гуда без скельця в оці!

Потім він замовк до ранку і при першому промінні світанку попросив підняти його, щоб востаннє побачити схід сонця.

— За кілька хвилин, — сказав він, — маю пройти через його золоті ворота!

За десять хвилин він підвівся і подивився на нас.

— Я вирушаю в довгі мандри, страшніші, ніж ті, які ми здійснили всі разом. Згадуйте іноді про мене! — пробурмотів Квотермейн. — Хай Бог благословить вас! Я чекатиму на вас там!

Він зітхнув, упав на подушки і помер!

Так пішла від нас назавжди прекрасна людина! Ніжний, надійний, наділений великим запасом гумору і поетичними схильностями, він був неоціненний як людина діла і громадянин. Я не знав нікого, хто був би такий компетентний у думці про людей й їхні вчинки.

— Усе своє життя я вивчав людську натуру, — говорив часто Квотермейн, — і гадаю, що знаю її!

Справді, він знав людей. У нього було дві вади: його надмірна скромність і схильність до ревнощів стосовно людей, яким він симпатизував.