Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 315

Розділ XІX

ВЕСІЛЛЯ

Одна людина, проте, не встигла пройти у ворота, поки їх не закрили. Це був великий жрець Егон, котрий, як ми були впевнені, служив головним радником і помічником Зорайї, душею її партії. Лютий старий не забув нашого святотатства. Він знав також, що у нас було кілька релігійних систем і, поза сумнівом, дуже боявся, щоб ми не надумали вводити свою релігію в країні, і я відповів йому, що у нас є, наскільки я знаю, дев’яносто п’ять різних релігій. Це страшенно вразило його; справді, становище його, великого жерця національного культу, було складним. Він щодня остерігався запровадження нової релігії. Коли ми дізналися, що Егон у нас, Ні-лепта, сер Генрі та я довго обговорювали, що з ним робити. Я запропонував посадити його до в’язниці, але Нілепта похитала головою і зауважила, що такий вчинок викличе обурення і чутки в країні.

— О, якщо я виграю війну і буду справжньою королевою, я знищу всю могутність цих жерців, їхні обряди і похмурі таємниці! — додала Нілепта, тупнувши ногою.

— Хотів би я, щоб старий Егон чув ці слова; він, напевно, злякався б.

— Якщо ми не посадимо його до в’язниці, — сказав сер Генрі, — то ліпше відпустити його! Він не потрібен нам!

Нілепта подивилася на нього.

— Ти так гадаєш, мій пане? — запитала вона сухо.

— Так, — відповів Куртіс, — я не бачу, навіщо він нам потрібен?

Нілепта мовчала і продовжувала дивитися на нього ніжним і сором’язливим поглядом. Нарешті Куртіс зрозумів.

— Вибач мене, Нілепто, — сказав він, — ти хочеш зараз же повінчатися зі мною?

— Я не знаю, як бажає мій пан, — швидко відповіла вона. — Але якщо мій пан хоче, то жрець — тут, і вівтар недалеко! — додала вона, вказуючи до вхід у молильню. — Я готова виконати бажання свого пана! Слухай, Інкубу! Через вісім днів, навіть менше, ти маєш покинути мене і йти на війну, бо ти командуватимеш моїм військом. На війні люди вмирають, і якщо це станеться, ти недовго будеш моїм, о Інкубу, і вічно житимеш в моєму серці і пам’яті…

Сльози раптом потекли з її прекрасних очей і окропили ніжне обличчя, неначе краплі роси на прекрасній квітці.

— Може, — продовжувала вона, — я втрачу корону і з нею своє життя і твоє. Зорайя сильна і мстива, від неї не можна чекати милосердя. Хто може знати майбутнє? Щастя — це білий птах, який літає швидко і часто ховається в хмарах! Ми маємо міцно тримати його, якщо воно потрапило нам до рук! Мудрість не велить нехтувати сьогоденням заради майбутнього, мій Інкубу!

Вона підвела до Куртіса своє обличчя й усміхнулася йому.

Знову я відчув дивні ревнощі, обернувся і пішов від них. Вони, звичайно, не звернули уваги на мене, вважаючи мене, мабуть, старим дурнем, і, напевно, мали рацію!

Я пройшов до нашого приміщення і побачив Умслопогаса біля вікна; він гострив сокиру, неначе шуліка, який відточує свого гострого дзьоба поблизу вмираючою бика.

За годину до нас прийшов сер Генрі, веселий, сяючий, збуджений, і, заставши всіх разом, Гуда, мене й Умслопогаса, запитав нас, чи згодні ми бути присутніми на його весіллі?