Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 255

Далі ми заходилися навантажувати трупами мазаїв воза, запряженого биками, зібравши спочатку всі списи, щити та іншу зброю. П’ять разів навантажували ми воза і кидали трупи в річку. Вочевидь, небагато дикунів встигли втекти. Крокодилам випала багата вечеря цієї ночі! В одному з трупів ми впізнали вартового з верхнього кінця краалю. Я запитав Гуда, як йому вдалося вбити його. Він розповів мені, що повз за ним за прикладом Умслопогаса і вдарив мечем. Той відчайдушно застогнав, але, на щастя, ніхто не почув цих стогонів. За словами Гуда, вбивати людей — жахлива річ, і огидніше за все — це обдумане, холоднокровне вбивство. Останнім трупом, кинутим нами у хвилі Тани, закінчили ми інцидент нашого нападу на табір мазаїв. Щити, списи, всю зброю ми узяли із собою, у місію. Не можу не пригадати одного випадку при тому. Повертаючись додому, ми проходили повз дупло, де ховався Альфонс сьогодні вранці. Маленький чоловічок був присутній під час поховання вбитих і мав вигляд зовсім не такий, як тоді, коли мазаї билися з нами. Для кожного трупа він знаходив який-небудь дотеп або насмішку. Він був веселий, спритний, плескав у долоні, співав, коли течія річки відносила трупи воїнів за сотні миль. Коротше кажучи, я подумав, що йому треба дати урок і запропонував судити його військовим судом за ганебну поведінку вранці.

Ми привели його до дерева і почали суд. Сер Генрі пояснив йому прекрасною французькою мовою весь сором боязкості, весь жах його поведінки, зухвалість, із якою він викинув з рота ганчірку, тоді як, цокаючи зубами, він міг підняти на ноги весь табір мазаїв і поруйнувати всі наші плани.

Ми чекали, що Альфонс буде присоромлений, розгублений, але розчарувалися. Він кланявся, усміхався і заявив, що його поведінка може здатися дивною, але насправді зуби його цокотіли зовсім не від страху — о, ні, звичайно, він дивувався, що пани могли навіть подумати про це, — а просто від уранішнього холоду. Щодо ганчірочки, якщо панам завгодно спробувати її жахливий смак, якась мікстура з парафінового масла, сала і пороху! Щось жахливе! Але він послухався і тримав її в роті, поки шлунок його не обурився… Ганчірка вилетіла з рота мимовільно.

— Забирайтеся геть, паскудний псюро! — перервав його сер Генрі зі сміхом і дав Альфонсу такого стусана, що той відлетів на кілька кроків, скривившись.

Увечері я розмовляв з місіонером, який страждав від своїх ран. Гуд, вельми майстерний у медицині, лікував його.

Містер Мекензі сказав мені, що зіткнення з дикунами дало йому хороший урок, і як тільки одужає, він передасть справи місії молодій людині, яка готується до місіонерської діяльності і виїде до Англії.

— Розумієте, Квотермейне, — сказав він, — я вирішив зробити так сьогодні вранці, коли ми повзли до табору дикунів. Я сказав собі, що коли ми залишимося живі і врятуємо Флосі, то я неодмінно виїду до Англії. Досить із мене дикунів! Я не насмілювався думати, що ми вціліємо. Дяка Богові і вам чотирьом, що ми живі, і я твердий у своєму рішенні, інакше буде гіше! Ще щось подібне, і моя дружина не витримає! Між нами, Квотермейне, я багатий! У мене триста тисяч фунтів, і кожен гріш зароблений чесною торгівлею. Гроші лежать у Занзібарському банку, бо прожиток тут не потребує витрат. Хоча мені важко покидати ці місця і залишити цих людей, які люблять мене, я маю їхати!