Читать «У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна» онлайн - страница 206

Тим часом я зі своїми стрільцями обсипав їх градом куль, доки запас патронів не почав вичерпуватися.

О пів на восьму ранку нам довелося відступити за останнє зовнішнє укріплення біля східних воріт храму, в тунелі, який проходив через скелю із застиглої лави.

Тричі кидалися на нас чорні кенда і тричі ми відбивали їх, поки рів перед стіною майже повністю не наповнився полеглими.

Тільки-но їм удавалося піднятися на стіну, як наші метальники списів пронизували їх своїми довгими списами або стрільці вражали кулями.

Характер місцевості допускав тільки пряму фронтальну атаку.

Нарешті вороги були змушені припинити на деякий час напад і відступити.

Але незабаром, відпочивши й одержавши підкріплення, вони з криками і військовими піснями знову кинулися на нас.

Дві тисячі ворогів, як потік, прямували на нас. Але ми відбили їхню атаку. Вони кинулися вдруге, але ми знову відбили їх.

Тоді вони змінили свій план нападу.

Зупинившись серед мертвих і вмираючих біля підніжжя стіни, побудованої з каміння і землі, вони почали підкопувати її.

Нам важко було перешкодити їм у цьому, оскільки всіх, хто визирав із-за стіни, вони обсипали хмарами метальних списів.

За п’ять хвилин вони увірвалися в пробитий пролом. Марно було намагатися затримати їхній натиск, так багато було ворогів.

Незважаючи на відчайдушний опір, ми були відкинуті до воріт храму і сховалися в його першому дворі.

Нам ледве вдалося замкнути ворота, які негайно були забарикадовані камінням і землею.

Але це допомогло нам ненадовго.

Вороги нанесли хмизу і сухої трави до кедрових воріт і підпалили їх.

Поки вони горіли, ми радилися.

Далі відступати було нікуди, оскільки в другому дворі, де були жінки і діти та лежали запаси хліба, дуже мало місця для бою.

Тільки тут, на першому дворі, ми мали втриматися й перемогти або померти.

Досі наші втрати, порівняно з чорними кенда, у яких загинуло понад дві тисячі воїнів, були незначні.

У нас близько двохсот було вбито і приблизно стільки ж поранено. Отже, в нашому розпорядженні залишалося майже тисяча шістсот воїнів, що було значно більше, ніж могло битися в цьому тісному місці.

Тому ми вирішили так: триста п’ятдесят кращих воїнів будуть захищати храм, поки не впадуть.

Решта (понад тисячу) відійдуть у другий двір, до жінок і дітей.

Вони мали провести останніх таємними стежинами до місця, де були заховані верблюди, й утікати з ними, куди можуть.

Ми сподівалися, що перемігши, чорні кенда будуть дуже стомлені, щоб переслідувати їх рівниною до віддалених гір.

Це було відчайдушне рішення, але в нас не залишалося іншого вибору.

— А моя дружина? — хрипко запитав Регнолль.

— Поки храм стоїть, вона має бути в ньому, — відповів Харут, — та коли все буде втрачено і я впаду, ти, білий пане, увійди до святилища, візьми її і Дитя із слонової кістки і біжи за іншими. Тільки я зобов’язую тебе: під страхом прокляття неба, не допусти, щоб Дитя потрапило до рук чорних кенда. Спершу спали його або розбий на порох камінням. Окрім того, я віддав наказ в останню хвилину підпалити навіси, влаштовані над запасами хліба, щоб вороги, які уникнуть наших списів, померли з голоду.