Читать «Зворотний бік сутіні» онлайн - страница 19

Багато чарівних птахів тоді загинуло. Дана поливала рясно голови темних своїм магічним срібним дощем, який на темних душах залишає опіки, і ті нещадно печуть та кровоточать. Віли зі cвіту Чистого Неба вправно та трішки химерно грали на дримбах, уміло приголомшуючи супротивника, який глухнув від чарівного звуку цього інструменту. Але й цього було замало…

Лідниця, жінка з крижаними очима та крижаним обличчям, дмухала таким холодом, що навіть повітря довкола, здавалося, замерзало. І зусилля світлих робилися слабкими. Пал запалював вогняні кулі з недобрим вогнем, які, потрапляючи на тіло, хоч і не пропалювали його, та робили вразливим. Бо пекучий біль прошивав своїми гострими стрілами єство. Біль був нестерпний. Навіть хотілося просто померти, тільки щоб не судомитися в пекельних муках. Морок, той самий, майбутній батько Стрибога, згущував темряву, робив її в’язкою на дотик і заковтував нею всі світлі почування і викрадав із серця добро. А ще ж були інші темні. Жорстокі, нещадні… Вій, Ніян, Навія, Худіч, Припекало та інші, інші, інші… Світлим вистачало сили на те, щоб стримувати натиск, але, здавалося, ще трохи — і темрява проковтне світло…

І тоді на блискучій колісниці, запряженій трійкою баских коней, з’явився він — могутній і сильний. Він промчав, наче буревій небом, за спиною замість крил мав сагайдак зі стрілами та перекинутий через плече лук, а у кожній руці по мечу. І коли меч торкався меча, з нього вилітали смертельні блискавиці. І кожна з них завжди влучала в ціль. Син Сварога, блакитноокий, русявий, з мечами, які викував у небесній кузні спеціально для сина батько й омила божою росою мати Мокоша, прибув якраз вчасно. Темрява почала розсіюватися. Усі закляття, котрі посилали на голову Перуна вороги, легко опадали додолу, щойно торкалися якогось із його чарівних мечів. А захисти темної магії розбивалися блискавицями просто та невимушено. Із-за хмар почало визирати перелякане сонце… Ще трохи — і перемога світлих стане беззаперечною. Та раптом…

Нізвідки з’явилася вона — вбрана у все чорне, висока і тонка, мов очеретина, пласка, наче і не жінка, рудокоса, завжди скривлене обличчя від ненависті і страшні палаючі очі, у яких жило саме зло. Обличчя наче порубане зморшками, деякі з них утворювали шрами, які постійно гноїли, скапували вниз смородом. Із тих шрамів час від часу лізли хробачки чи жуки-гнойовики. Вони падали додолу та на місці падіння утворювали брудне болото. То була Вогнявиця, старша донька Чорнобога, безжальна та жорстока. Її темна магія могла вбивати найсильніших, навіть богів, і жодні світлі сили не мали моці тому противитися.

Зло дуже швидко відновлювалося, бо так легко в людині поселити сумніви, викликати негатив, а потім агресію, а цим усім і харчувалося зло. Вогнявиця живилася самою війною. Бо війна — це не танці і не пісні, не усмішки і не радість. Це одвічний смуток, смерть, кров, агонія, муки, жаль, біль, гіркота та відчай… Тьмяно-пурпурні крила Вогнявиці розправлялися в небі, і знову темрява заковтувала сонце і робила чорним день. Згасли надії на перемогу, бо блискавиці мечів Перунових геть не шкодили крилам страшної Вогнявиці. А з тих крил шкірили свої лихі пики всі потвори-поторочі світу Наві — завійни, крикси, примхи, лихуші, убаясники, мамуни та хапуни… От-от вони накинуться на світле військо, і стане тоді геть непереливки.