Читать «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля» онлайн - страница 29

Олександр Романович Бєляєв

Панують зеленкуваті сутінки, але крізь товщу води ще можна розрізнити, де сонце, — велика світла пляма. Цього досить, щоб визначити напрямок. Треба добратися до обмілини, перш ніж хмара затулить сонце, інакше — прощай сніданок. А їсти вже давно хочеться. У темряві не знайти ні обмілини, ні підводних скель. Іхтіандр напружено працює руками й ногами — він пливе так, як плавають жаби.

Час від часу він лягає на спину і перевіряє свій курс по ледь помітному просвіту в густій синьо-зеленій півтемряві. Іноді уважно вдивляється вперед, чи не видно обмілини. Його зябра і шкіра відчувають, як змінюється вода: поблизу обмілини вода не така щільна, вона солоніша, і в ній більше кисню — приємна, легка вода. Він пробує воду на смак — на язик. Так старий, досвідчений моряк, ще не бачачи землі, знає про її наближення за ознаками, відомими йому одному.

Поступово розвидняється. Праворуч і ліворуч вимальовуються давно знайомі обриси підводних скель. Між ними невеличке плато, а за ним — кам’яна стіна. Іхтіандр називає це містечко підводною бухтою. Тут буває затишно навіть під час дуже грізної бурі.

Як багато риби зібралося в тихій підводній бухті! Кишить, як у киплячому казані з риб’ячою юшкою. Маленькі, темні, з жовтою поперечною смугою посеред тіла і з жовтим хвостом, з косими темними смугами, червоні, блакитні, сині. Вони то раптово зникають, то так само несподівано з’являються на тому ж місці. Випливеш нагору, озирнешся довкола — риби аж кишить, а внизу вже зникла, неначе провалилася. Довго Іхтіандр не міг зрозуміти, чому це так, поки не впіймав якось рибку руками, її тільце було завбільшки з долоню, але зовсім плескате. Через це зверху рибу важко було побачити.

Ось і сніданок. На рівній площадці біля стрімкої скелі багато устриць. Іхтіандр підпливає, лягає на площадку біля самих черепашок і починає їсти. Виймає устриць з черепашок і вкидає їх до рота. Він звик їсти під водою: поклавши шматок до рота, спритно викидає крізь напівстиснуті губи воду з рота. Трохи води він усе-таки ковтає з їжею, але він звик до морської води.

Навколо нього гойдаються водорості — помережане дірочками зелене листя агару, перисті зелені листки каулерпи мексиканської, ніжні рожеві нітофіли. Але зараз усі вони видаються темно-сірими: у воді присмеркове світло, — гроза і буря не вщухають. Іноді глухо гримить грім. Іхтіандр дивиться вгору.

Чому раптом так потемнішало? Над самою головою Іхтіандра з’явилася темна пляма. Що б це могло бути? Сніданок закінчено. Можна поглянути на поверхню. Іхтіандр обережно підіймається до темної плями над головою, пливучи вздовж стрімкої скелі. Виявляється, на воду сів величезний альбатрос. Жовтогарячі ноги птаха зовсім близько від Іхтіандра. Він простягає руки вгору і хапає альбатроса за ноги. Наляканий птах розпростує дужі крила і злітає, витягаючи з води Іхтіандра. Але в повітрі тіло Іхтіандра одразу важчає, і альбатрос разом з ним важко падає на хвилю, накриваючи юнака м’якими, пухнастими грудьми. Іхтіандр не чекає, поки буревісник дзьобне червоним дзьобом по голові, пірнає і за кілька секунд випливає на поверхню в іншому місці. Альбатрос летить на схід і зникає за водяними горами розбурханого шторму.