Читать «Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля» онлайн - страница 228

— За рахунок інших нещасних.

— Нехай так, але там, де плакало двоє, плакатиме один. Там, де було двоє мерців, буде один. Хіба це не великі перспективи? І що таке порівняно з цим мої особисті справи, хай навіть злочини? Ви вб'єте не лише мене, ви вб'єте тисячі життів, які в майбутньому я міг би врятувати. Чи подумали ви про це? Ви вчините злочин у тисячу разів більший, ніж учинив я, коли таке й було. Подумайте ж іще раз і дайте мені вашу відповідь. Тепер ідіть. Я не квапитиму вас.

— Я вже дала вам відповідь. — І Лоран вийшла з кабінету.

Вона прийшла в кімнату голови професора Доуеля і переказала йому розмову з Керном. Голова Доуеля замислилась.

— А чи не краще було приховати ваші наміри чи принаймні дати невиразну відповідь? — нарешті прошепотіла голова.

— Я не вмію брехати, — відповіла Лоран.

— Це робить вам честь, але… ви прирекли себе. Ви можете загинути, і ваша жертва не принесе нікому користі.

— Я… інакше я не можу, — сказала Лоран і, сумно кивнувши голові, вийшла.

— Жереб кинуто, — повторювала вона одну й ту саму фразу, сидячи біля вікна у своїй кімнаті.

«Бідолашна мама, — несподівано майнуло у неї в голові. — Але вона вчинила б так само», — відповіла сама собі Лоран. Їй хотілося написати матері листа, в якому розповісти про все, що з нею трапилось. «Останній лист». Але не було ніякої змоги переслати його. Лоран не сумнівалася, що має загинути. Вона була готова спокійно зустріти смерть. Її засмучували тільки тривога за матір і думки про те, що злочин Керна залишиться невідомщеним. Однак вона вірила, що рано чи пізно, а все ж кара його не мине.

Те, чого вона сподівалась, трапилося раніше, ніж вона думала.

Лоран погасила світло і лягла у ліжко. Нерви її були напружені. Вона почула якийсь шурхіт за шафою, що стояла біля стіни. Той шурхіт більше здивував, ніж налякав її. Двері до її кімнати були замкнені. До неї не могли зайти так, щоб вона не почула. «Що ж то за шурхіт? Може, миші?»

Далі все відбулося надзвичайно швидко. Вслід за шурхотом почувся скрип. Чиїсь кроки швидко наблизились до ліжка. Лоран злякано звелася на лікті, але тієї ж миті чиїсь дужі руки притисли її до подушки і притулили до обличчя маску з хлороформом.

«Смерть!» — майнуло в голові, і, затремтівши всім тілом, вона інстинктивно сіпнулася.

— Спокійніше, — почула вона голос Керна, зовсім такий, як під час звичайних операцій, а потім утратила свідомість.

Опритомніла вона вже в лікарні…

Професор Керн виконав свою погрозу про «дуже неприємні для неї наслідки», коли вона не збереже таємниці. Від Керна вона чекала всього. Він помстився, а сам не був покараний. Марі Лоран принесла в жертву себе, але її жертва була марною. Усвідомлення цього ще більше порушувало її душевну рівновагу.