Читать «Кавказький бранець» онлайн - страница 11

Розсердився Жилін, плюнув, вилаяв його.

— То я сам піду, — прощавай.

Костилін схопився, пішов. Пройшли вони версти чотири. Туман у лісі ще густіший сів, нічого не видно перед собою, і зорі вже ледве проглядають.

Раптом чують — попереду тупотить кінь. Чути — підковами цокає по камінню. Ліг Жилін на живіт, почав; по землі слухати.

— Так і є — сюди, до нас, вершник їде!

Зійшли вони з дороги, сіли в кущах і чекають. Жилін підповз до дороги, бачить — татарин верхи їде, корову жене. Сам собі під ніс мугикає щось. Проїхав татарин. Жилін повернувся до Костиліна.

— Ну, милував бог; вставай, підемо.

Почав Костилін підводитись і впав.

— Не можу, їй-богу, не можу, сил немає.

Чоловік гладкий, пухлий, упрів; та як обхопило його в лісі туманом холодним, та ноги обідрані — він і скис. Почав його Жилін силоміць підводити. Як закричить Костилін:

— Ой, боляче!

Жилін так і похолов.

— Чого кричиш? Татарин же близько, почує. — А сам думає: «Він і справді ослаб, що мені з ним робити? Кинути товариша не годиться». — Ну, — каже, — вставай, сідай на гиргоші — понесу, коли вже йти не можеш.

Підсадив на себе Костиліиа, підхопив руками під. литки, вийшов на дорогу, потягнув.

— Тільки, — каже, — не души ти мене руками за горло, ради христа. За плечі тримайся.

Важко Жиліну, ноги теж у крові і стомився. Нахилиться, підправить, підкине, щоб трохи вище сидів на ньому Костилін, несе його по дорозі.

Видно, почув татарин, як Костилін закричав. Чує Жилін — їде хтось позаду, гукає по-своєму. Кинувся Жилін у кущі. Татарин вихопив рушницю, вистрілив — не влучив, заверещав по-своєму і поскакав геть по дорозі.

— Ну, — каже Жилін, — пропали, брат! Він, собака, зараз збере татар за нами в погоню. Якщо не відійдемо версти за три — пропали. — А сам думає про Костиліна: «І надала мені лиха година колоду цю з собою брати. Сам я давно б утік».

Костилін каже:

— Йди сам, чого тобі з-за мене пропадати.

— Ні, не піду: не годиться товариша кидати.

Підхопив знову на плечі, попер. Пройшов він отак з версту. Все ліс тягнеться, і не видно краю. А туман уже розсіюватись почав, і немовби хмарки находити почали. Не видно вже зірок. Змучився Жилін.

Дійшов до джерельця край дороги, камінням викладеного. Зупинився, зсадив Костиліна.

— Дай, — каже, — спочину, нап'юсь. Коржиків поїмо. Мабуть, уже недалеко.

Тільки приліг він, щоб напитися, чує — затупотіло ззаду. Знову кинулися праворуч, у кущі, під кручу, і полягали.

Чують голоси татарські; зупинилися татари на тому самому місці, де вони з дороги звернули. Поговорили, потім собак почали нацьковувати. Чують — тріщить щось у кущах, прямо до них якийсь собака чужий. Зупинився, загавкав.

Лізуть і татари — теж чужі; схопили їх, позв'язували, посадовили на коней, повезли.

Проїхали версти три, зустрічає їх Абдул — хазяїн з двома татарами. Поговорив щось із татарами, пересадили на своїх коней, повезли назад в аул.

Абдул уже не сміється і ні слова не говорить до них.

Привезли на світанку в аул, посадовили на вулиці. Збіглися діти. Камінням, канчуками б'ють їх, верещать.

Зібралися татари в коло, і старик з-під гори прийшов. Почали розмовляти. Чує Жилін, говорять про них — радяться, що з ними робити. Одні кажуть, треба їх далі в гори відвезти, а старик каже: «Треба вбити». Абдул сперечається, каже: «Я за них гроші віддав; я за них викуп візьму». А старик каже: «Нічого вони не заплатять, тільки лиха накоять. І гріх росіян годувати. Вбити — і край».