Читать «Долина Чотирьох Хрестів» онлайн - страница 47
Ігор Михайлович Забєлін
— На жаль, дуже правдоподібно, — зітхнув Дягілєв. — Нещасні… Але я не вірю, що все плем’я загинуло в цьому бою…
— Може, й не загинуло, проте острів залишило напевне.
— А куди вони могли піти? З материка їх уже вигнали, а на півночі — океан, суцільна крига…
Ніхто з нас не міг відповісти на це запитання.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
Наступного дня з мису Шмідта надійшла повідомлення, що розшуки археологів увінчалися успіхом: землянки коссів знайдено. Ми негайно навантажили у вертоліт свої знахідки і ще раз перелетіли через протоку, яка відділяє острів від материка.
Відкриття на острові Врангеля викликали такий інтерес, що нас просто не випускали з вертольота, поки ми не показали все знайдене і не продемонстрували кадри, наявні в «пам’яті» хроноскопа. Тільки після цього нас повели до розкопаних землянок.
— Косси в паніці втекли з материка, — розповідав нам дорогою археолог, що вів розкопки. — Вони кинули і сокири, і мисливське спорядження, і посуд…
Ми самі пересвідчилися в цьому, підійшовши до землянок. Я порівняв матеріал, з якого були зроблені сокири, знайдені біля мису Шмідта й на острові. З першого ж погляду було видно, що сокири витесані з різних гірських порід. Очевидно, на материку косси встигли закінчити, замурувати й замаскувати храм. Сусідні племена напали на коссів, коли ті відпочивали після важкої виснажливої роботи… Вони так-сяк відбилися від нападаючих, але змушені були втікати на північ…
Поки археологи разом з Дягілєвим оглядали знахідки і дискутували з суто спеціальних питань, ми з Берьозкіним пішли до храму. Археологи вже не потребували нашої допомоги, і ми в думках прощалися з цими місцями, готуючись вилетіти в Анадир і далі — в Москву…
Ідол, як і раніше, стояв посередині храму, але… це був уже не той ідол. На язик так і проситься слово «постарілий». Так, він оплив, став нижчий, втратив різкість обрисів. Ідол почав танути…
— Ось чому легенди твердили, що «земляні люди», як і мамонти, гинуть, потрапляючи на свіже повітря, — сказав Берьозкін. — Зовнішні стіни храмів завжди обвалювалися влітку, і тепло руйнувало ідолів.
Не хотілося довго лишатись у храмі з божеством, що вже розвалювалося, і ми пішли до моря. Невеликі хвилі набігали на берег. Вони так само хлюпали на пісок кілька століть тому, коли тут жили косси, і так само хлюпатимуть кількома століттями, коли наш час стане надбанням легенд… Не дуже оригінальні, думки ці навівали меланхолічний настрій, думалося про плинність людського буття, про вічність неба, хвиль і скель… Ми стояли з Берьозкіним поруч, дивилися в похмуру далину, де колись зникли човники коссів, і раптом почули високо над головою трубний клич лебедів. Птахи ключем летіли у вирій.
