Читать «Долина Чотирьох Хрестів» онлайн - страница 45

Знічев’я я розглядав зняті плити. Вони були точнісінько такі, як на мисі Шмідта. І раптом мені здалося, що цими плитами не можна загородити весь вхід у храм. Зробивши відповідні підрахунки, я пересвідчився, однієї плити не вистачає. Дягілєв і його помічник закінчили розкопувати горбок і нічого не знайшли в ньому. Я розповів їм про свої спостереження.

— Справді? — перепитав Дягілєв. — Це ми проаналізуємо. Тільки не зараз. Спочатку треба уважно оглянути весь храм.

Археологи оглянули буквально кожну п’ядь. Вони обережно вирубували сокири, складали їх біля виходу, оглядали стіни. Коли смеркло, полярники підігнали всюдихід й фарами освітили підземелля. Світло відбивалося від льодистих стінок, клубочилося; здавалося, похмурий ідол з потворною головою окутаний блакитнувато-сріблястими хмаринами…

Археологи повзали по підлозі храму, а ми з Берьозкіним вирішили піддати хроноскопії вирубані з мерзлого ґрунту сокири, причому не поодинці, а всі зразу. Зробити це було нелегко, і Берьозкін довго возився з хроноскопом, формулюючи завдання. Зате ми одразу ж побачили маленьких людей, які постукували сокирами по гігантському ідолові… Раптом люди на екрані захвилювалися, сокири їхні полетіли в різні боки, а самі косси зникли…

— Втеча, — не стримався я. — Це схоже на втечу.

— Схоже, — погодився Берьозкін. — Але чим вона викликана?

Берьозкін по-іншому сформулював завдання. На екрані знову з’явилися косси, знову застукали кам’яні сокири, і раптом десь, — нам здалося, за екраном, — замелькали волохаті людські фігури, косси заметушилися, покидали сокири, втекли, а волохаті люди ще довго мелькали, і якась сіра мла, все затушовуючи, сіялася зверху…

— Напад, — коротко констатував Берьозкін. — Невідомі волохаті люди напали на коссів…

— Волохаті, бо в хутряному одязі, — уточнив я. — А напад… Так, безперечно — на коссів напали… І не тільки напад. Їх всіх або перебили або примусили втікати з острова…

— А з чого це видно?

— Ідол залишився незакінченим. А цей ідол мав величезну владу над коссами, і вони обов’язково повернулись би докінчити роботу, якби… якби могли повернутись…

— Не щастило коссам, — задумливо промовив Берьозкін. — Страшенно не щастило…

— Мабуть, не те слово, — заперечив я. — Справа не у щасті. Уяви собі маленький народ, озброєний лише кам’яними сокирами, костяними стрілами й списами; над ним, мов прокляття, тяжить влада ідола, якому вони сліпо поклонялись і на честь якого споруджували храми й статуї… На це витрачалася колосальна кількість духовних і фізичних сил, косси служили мертвим і більше нічого не вміли… У них навіть не лишилося енергії для успішної боротьби за існування… І племена, вільні від традиції, що гнітить душу й розум, нападали на коссів і витісняли все далі й далі на північ… Навіть на острові Врангеля їх не залишили в спокої… Останніми днями я багато думав про це і тепер певен: той самий фатум переслідував і прирік на загибель тихоокеанське плем’я, яке витісувало на острові Пасхи гігантські кам’яні статуї. Влада мертвих — що може бути страшнішим для народу? Жителі Пасхи теж витрачали всі свої творчі сили на безглузду роботу і теж втікали все далі й далі під натиском інших племен, поки не загубилися десь у просторах Тихого океану… Мені не хочеться говорити про це Дягілєву — він так ревниво ставиться до свого відкриття! — але плем’я коссів — жалюгідне плем’я рабів. Духовних рабів. І підземні храми, і триметрові ідоли, — це не свідчення сили цього народу, а свідчення його безсилля…