Читать «Панургове стадо» онлайн - страница 29

— А ти, Арчі, як і раніше, не говориш, а ревеш, мов техаський бик! — ображеним жестом потравив окуляри романіст.

— Однак, хлоп’ята, сідайте швидше, — квапив Раткліф. — Сваритимемось потім. А зараз — у палац! Незабаром друга година. Про багаж не турбуйтесь — його доставлять до консула.

Форд стрельнув димом і помчав курними, брудними вулицями столиці. Перехожі зустрічалися рідко — населення столиці відсиджувалось у прохолоді садів і веранд. Тільки де-не-де мелькав космополітичний піджак та бруднувате сомбреро неголеного синьйора або чорна, пристебнута до високого гребінця мантилья синьйорини.

— Це не столиця, а глухе іспанське сільце, — процідив крізь зуби Брентон.

— Можливо, — відповів неуважно Хеншоу і звернувся до Раткліфа: — Арчі, президента попереджено?

— Аякже! — посміхнувся консул. — Він хотів вислати по вас на пристань двірцеву коляску з жокеями і взводом уланів як почесний ескорт. Я його насилу відмовив.

— Добре зробив. Чим менше буде розмов, тим краще. А що це за цяця — президент-генерал з таким довжелезним прізвищем?

Раткліф зняв з руля ліву руку і почухав підборіддя.

— Бачиш, він — yankeedado, як тут кажуть.

— Це дуже добре! — кивнув головою Хеншоу.

— Потім він чудовий знавець чечітки і коньяку. От і все! Ага, чорт, мало не забув! При грошових розрахунках віддає перевагу чекам і обов’язково на банки Штатів. Задоволений?

— Цілком! — посміхнувся Хеншоу. — Тепер я знаю, з ким матиму справу…

— Але я ще багато чого не знаю, Сол! — промовив Раткліф. — Наприклад, навіщо тобі потрібна ціла рота…

— Тсс! — перебив його Хеншоу, скоса глузливо позираючи на Брентона.

— Згода! — заторохтів консул і відразу ж вигукнув: — А ось і палац!

2. Таємниці мадридського двору

Палац, низька білоколонна будова, оточена акуратними газонами, мав вигляд ресторану або казино середнього достатку. Тільки на даху стирчав високий флагшток, на якому розвівався прапор республіки — голубий, з лавровим вінком посередині.

Біля ґанку палацу вартували два лейб-гвардійці президента, мулати в драних мундирах, босі, але в пишних ведмежих шапках, відібраних в 30-х роках у французької національної гвардії і проданих оптом в Америку.

У внутрішньому дворі, біля дзвінкого фонтана, американців зустрів ад’ютант президента.

— Його світлість чекає вас, синьйори! — невміло наслідуючи поклін європейського офіцера, промовив ад’ютант. — Прошу, ідіть за мною.

Поки вони піднімалися широкими сходами. Раткліф встиг шепнути Брентону:

— Чи відчуваєш ти, нещасний писако, куди потрапив? У палац! Приготуй свій блокнот для запису таємниць мадрідського двору.

Романіст, не відповівши, поправив ображеним жестом окуляри. Ад’ютант відвів американців у високу, велику й прохолодну кімнату з темно-зеленими занавісками, що пом’якшували різке денне світло.

— Президенсіо прийме вас тут, синьйори, — знову схилився в поклоні ад’ютант і велично зник за портьєрою.

Як тільки стих дзвін його шпор, Хеншоу неповажливо розреготався:

— У цієї республічки, виявляється, є не тільки свій, майже самодержавний монарх-президент, свій епіскоп, ціла армія єзуїтів, набагато чисельніша, ніж справжня армія, майже швидкострільна артилерія, флот, не позбавлений водобоязні, але й придворний етикет.