Читать «Острів Сріблястих чайок» онлайн - страница 9

Навколо чулася віковічна симфонія моря. Воно ритмічно подихувало, і гул прибою багатоголосо повторювала луна крутого берега. Галасливі чайки кружляли біля самісінької води. Зголоднілі за ніч птахи полювали на мілинах за рибою. Вони пронизливо кричали, переверталися у повітрі, сварилися й часто з завидною сміливістю, склавши крила, каменем падали у хвилі за здобиччю.

Грицьварові все це знайоме з раннього дитинства. Він байдуже йшов серед різноголосого шуму, думаючи тільки про каченят-галагазок. Раптом зупинився і застиг на місці. У прозорому небі летіли великі чайки. Щоранку хлопець милується цим справді захоплюючим видовищем. Кожного разу не відриває погляду від чарівних, сріблястих птахів, які, розплатавши величезні крила, без єдиного руху, мов казкові істоти, блискавично проносяться над берегом і зникають десь у степу.

Грицьвар заздрить цим гордим птахам, які ніколи не вовтузяться біля берега серед своїх менших крикливих родичів, не сваряться за дрібну рибу, а летять завжди на берег, де на сотні кілометрів розкинувся азовський степ… З моря з'являлися все нові й нові зграї птахів.

Хто знає, можливо, саме ці горді чайки були причиною особливої любові Грицьвара до птахів; може, це вони й спонукали його відмовитись од моря і піти на ферму.

«Чому великі мартини летять у степ? Що вони там роблять на пшеничних і кукурудзяних полях?» — часто думав Грицьвар.

Чайки пролетіли, і хлопець заспішив до горбатого мису. «Ох, і затримався ж! На фермі чергувати треба», — думав він, шльопаючи босими ногами по вологому піску…

Похмура суглинкова гора закінчувалася майже прямим уступом, і хвилі тут плескалися прямо об крутий берег; пляжу на кінчику миса зовсім не було.

За мисом Грицьвар побачив чудову незабутню панораму Гадючої Балки.

… Хаотичне нагромадження зсувів здавалося хлопцеві зубчастими руїнами середньовічного замка. Он там сторожові бійниці і висячий місток над безоднею. А хіба це кущі шипшини? Зовсім ні, це рицарі в бойових обладунках з мечами в руках охороняють підходи до житла свого володаря.

Тільки на хвилинку зупинився Грицьвар, милуючись казковим пейзажем. Уже недалеко й лисяча нора, де жила галагазка. Треба тільки обійти отой кущ шипшини, який наїжачився колючками, а там можна непомітно підповзти до нори… Виглянувши з-за куща, хлопець зненацька відсахнувся. Чи не обманював його зір? Ні, з протилежного боку до нори хтось підкрадався. Грицьвар це ясно бачив.

Притиснувшись до землі, хлопець ще раз обережно визирнув з-за корча і почав з тривожною цікавістю розглядати загадкову істоту, що лежала в траві, мов величезна зелена ящірка. Істота заворушилась і знову поповзла до нори.

«Хто це? Звір якийсь, чи що? А може, величезна гадюка?» — гарячково думав Грицьвар, уважно стежачи за кожним рухом того, невідомого. Та ось він ясно побачив, що до нори повзла довгонога людина в зеленому костюмі. Звичайно, це якийсь чоловік! Ось серед будяків майнула його голова в якомусь чепчику, а он і ноги. Не встиг незнайомець причаїтися, як над ним перелякано залопотіла крилами й метнулася в повітря качка. Чоловік підвівся, оглянувся довкола, потім обтрусив пил з костюма, не кваплячись підняв рюкзак, що лежав поблизу, і попрямував до корча, за яким ховався Грицьвар.