Читать «Острів Сріблястих чайок» онлайн - страница 18

ОСТРІВ СРІБЛЯСТИХ ЧАЙОК

У нічній темряві калабуха мчала з дивовижною швидкістю. Грицьвар дивився на зірки, що мерехтіли в небі і відбивалися в темному дзеркалі води, і ніяк не міг зрозуміти, як це могло трапитись… Адже спочатку все було добре. Вони чудово повечеряли. Юшка вдалася на славу. Потім уже в сутінках склали в калабуху речі і зіпхнули її у воду. Мотор відразу ж завівся, і човен, мов птах, помчав спокійним нічним морем до далекого селища, що привітно світилося вогнями.

А тепер… ось уже, мабуть, другу годину якась невідома сила тягне їх у відкрите море. Володимир Петрович мовчки сидить на банці, іноді намагається навіть проспівати якусь пісню. Грицьвар не сердиться: він людина міська і не уявляє, чим усе Це може скінчитися.

Раптом замовк мотор. Спробував завести — не заводиться. «Треба перевірити свічу», — подумав він. Дістав з ящика ключі і, попросивши Володимира Петровича трохи повеслувати, сам нахилився до мотора й почав відгвинчувати свічу.

Весла лежали у човні вздовж борту, а кочети — під банкою. Це Грицьвар добре пам'ятав і тому не звернув уваги на те, як довго вовтузиться аспірант, як він чомусь присвічує своїм кишеньковим ліхтариком, щось перекладає. Потім безтурботно сказав:

— Здається, немає одного весла.

— Весла немає, — мов луна, тремтячим голосом повторив Грицьвар, здригнувшись від такого страшного повідомлення, і випустив у море свічу.

До берега лишалося не більше милі. Здавалося, зовсім близько, майже поруч, миготіли рибцехівські вогні.

— Спробуємо одним веслом, — почув Грицьвар.

— Нічого не вийде, — відповів він, гарячково обмацуючи ребристе дно човна, немовби шукав не весло, а крихітний рибальський гачок. Весла не було. Воно залишилося під кущем очерету на острові, який давно зник у нічній темряві. Забули і якірець.

Грицьвар ще раз глянув на берег і не повірив своїм очам: вогники рибцеху блимали вже далеко ледь помітними цяточками. Берег віддалявся. Опустивши руку за борт, хлопець одразу ж відчув тугий струмінь води і мовчки зіщулився від жаху: калабуху підхопила страшна течія. Ніхто з бичководців не знав, куди несе вона свої жертви…

* * *

Навкруги зірки і темрява. Здавалося, калабуха пливе у якомусь фантастичному міжпланетному просторі.

Володимир Петрович не хвилювався. Викине ж їх нарешті десь на берег, йому навіть подобалася ця спокійна, казково красива подорож серед зірок. А в голові були все ті ж думки про Рудого Жука. Тепер аспірант не мав сумніву в тому, що саме Жук написав анонімного листа. Для чого тільки треба було Жуку надряпати те прохання? Тут було над чим розміркувати. Все частіше й частіше він пригадував розмову з професором. Здається, припущення вченого щодо всяких там зон акумуляції, нових островів не мали ніякої реальної підстави. Браконьєри знищують чайок. Це реально.

— Зліва по борту буй, — перервав роздуми аспіранта Грицьвар.

— Який буй?

— Звичайнісінький. Відгороджувальний.