Читать «Острів Сріблястих чайок» онлайн - страница 12

Володимир Петрович переступив поріг і опинився в довгому напівтемному коридорі.

— Сюди, ось сюди заходьте, — запрошував старик, показуючи на двері праворуч.

Маленька кімната, в якій опинився аспірант, одразу йому сподобалась. Єдине вікно виходило до моря. З нього було добре видно острів Кривий Дзендзик, куди завтра він мав поїхати.

Біля стіни — ліжко, вкрите сірою верблюдячою ковдрою, поруч — тумбочка і невеличкий стіл. На протилежній стіні плакати — «Радянські супутники» і заклик «Оберігайте рибні запаси Азовського моря!» На цьому плакаті красувалася королева моря — величезна гостроноса білуга.

Поки Володимир Петрович оглядав кімнату, старик стояв біля дверей і пильно стежив за кожним його рухом.

— Мені подобається тут, — сказав аспірант, знімаючи з плечей рюкзак.

— Звиняйте, громадянине, — поспішно промовив Рудий Жук, — документи у вас є? Згідно з інструкцією… Словом, така процедура.

Володимир Петрович витяг з кишені бумажник і пред'явив посвідчення.

Старик глянув на печатку і, не читаючи, повернув документ.

— Влаштовуйтесь, — пробурмотів він і шмигнув за двері.

Аспірант сховав рюкзак під ліжко, зняв куртку і повісив її на вішалку, потім сів біля столу і почав записувати в товстий зошит спостереження першого дня свого наукового відрядження.

Він настільки захопився своїм заняттям, що навіть не почув, як у кімнату знову зайшов Рудий Жук. Тепер на ньому були зім'яті штани в смужечку і такий самий піджак з непомірно короткими рукавами. Дідок кашлянув у кулак, а коли аспірант підвів голову, промовив:

— Може, поїсте чого з дороги?

— Дякую. Я вже їв, — незадоволено поморщився Володимир Петрович: він дуже не любив, коли йому заважали.

— Не обидьте старика. Такий уже тутешній порядок, — не вгавав господар.

Володимир Петрович з жалем закрив зошит і пішов слідом за стариком. У кінці коридор а той відчинив двері.

— Заходьте. Тутечки моя, звиняйте, обитель…

Це теж була невеличка кімната з єдиним вікном. Біля стіни аспірант побачив величезну скриню, оковану залізом, в кутку звалені якісь кошики з лози. Плита, стіл. Ліжка не було. Певно, старик жив самотньо і вважав за краще спати на скрині.

Єдиною прикрасою житла була картина в обідраній рамі, настільки засиджена мухами, що нічого не можна було розібрати.

Раптом за вікном хтось важко зітхнув і загримів відром. Володимир Петрович виглянув.

— Ого, яка свиня. Прямо тобі страховище! — вигукнув він.

— Ага, підсвинок. Звиняйте, моє господарство, — поспішно пояснив старик, запрошуючи аспіранта до столу, де сердито шкварчала на сковорідці яєчня, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею.

— Хвилиночку, — писнув дідок і шмигнув у маленькі дверцята, яких Володимир Петрович і не помітив. Мабуть, там був льох. Незабаром господар повернувся, обережно і любовно несучи сулію з світло-коричневою рідиною. Свою ношу він поставив на стіл, мовчки дістав з шафи дві грановані склянки і так само мовчки наповнив їх рідиною.