Читать «Мальви. Орда» онлайн - страница 283

Втім, Єпіфаній почув: з уст священика, що стояв у царських вратах, пролунали несусвітньо блюзнірські слова, що глумилися над схиленими в поклонах прочанами, над просвітленою мислю Єпіфанія, над розіп’ятими на хрестах опришками, над Божою Матір’ю в кожушку, що припала до різьбленої гуцульським узором домовини:

— Преподобнії і богоноснії отці наші, пастиріє, і учителіє вселенні, молітеся за нас грішних… Святійшую заступницю царицю Анну і всіх вас православних християн да пом’яне Господь Бог у царстві своїм всегда і нині, і присно, і вовіки віків!

Та не встиг іще прочанський люд проспівати «амінь», як священик, кваплячись і соромлячись слів своїх, пробубонів:

— Івашкові Мазепі, людиноненависнику, зрадникові й христопродавцеві, — анатема!

Й прочанський люд, не розуміючи змісту мовленого, повторив луною прокляття.

Стало темно в церкві, мов у в’язниці, погасли свічки, висока баня опустилася на долівку й розчавила молящих.

Вибіг Єпіфаній із мурів скиту, слухаючи, як регоче в горах пугач зловтішним сміхом Мамая:

— А що, викупив мирною спокутою народний гріх, святеннику?! Ласкавим словом будиш люд — а треба припекти його розпеченим залізом!.. Гей, браття–опришки, набивайте кріси — воля ж народжується на вістрі кулі!

— Не мій це храм, не мій! — заридав Єпіфаній.

Розділ двадцятий

Він вийшов на найвищу вершину довколишніх гір — був це шпиль Ґрофи чи то Поґара, а може, Чугайської гори, що перемістилася на край української землі, і побачив звідти всю свою захомучену землю від Прип’яті до Чорного моря, від Пруту аж до Лопані, оточену високими тюремними стінами.

Вітер гнав морозний туман, небо затяглося сніговими бовдурами хмар, тіло продрягло до костей, та зігрівала душу незрима присутність Лебедиці–Мотрі, яка знову вивела його на шпиль духовної висоти, щоб він ще раз навіч уздрів усю Україну в її величі і терпінні.

— Що бачиш, запиши те до Євангелія, — почув голос своєї білої душі. — Все запиши, що бачив і чув і що має бути по цьому. Ти єдиний вийшов ціло — тілом і душею — з Армаґеддону, тому нарікаю тебе Месією, приреченим на розп’яття за свій народ. Де хрест твій?

Єпіфаній побачив біля своїх стіп опришківську бартку, а поруч росла рівна, мов свічка, ґаджуґа, готова хрестом стати. Зрубав її і хреста тесав, з потрісканих мозолів кров капала на обтесану колоду — був це прообраз мученицької крові, і знову відчув чернець страх перед тілесним болем і прошепотів: