Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 9

— Так, — погодився Гена. — Але куди їдеш?

— З тобою. Куди ти, туди і я.

— Це неможливо! Я проти! Ти уявлення не маєш, яке там пекло!

Геннадій нервово дістав пачку цигарок, знову запалив. Уля з винуватим виразом обличчя стояла перед ним і заявляла, що їде на фронт. Це неможливо! Ось чому вона відмовилася його проводжати! Напевно, прийшла на автовокзал трохи раніше і сиділа десь позаду, як мишка. Якби не приспічило їй у туалет, то їхала б нишком і далі. Потрібно зробити все, щоб відправити її назад!

— Послухай, Улянко, — Геннадій взяв її за плечі, щоб добре бачити обличчя, — я розумію твої пориви, вони дійсно благородні, але там стріляють, тебе можуть убити.

— Я знаю, — промовила стиха.

— Жінкам там не місце.

— Ти про гендерну рівність чув?

— Зараз не час дискутувати. Я пишаюсь тобою, але наполягаю, щоб ти негайно забрала свої речі і поїхала назад.

— Ні! — заявила вона твердо, мотнула головою, і неслухняний чубчик прикрив одне око.

— Якщо ти не повернешся, я ображусь, — промовив твердо і прибрав набік неслухняне волосся.

— Не повернусь! — промовила наполегливо.

— Ти повинна чекати мене вдома! Мені дуже важливо, щоб мене чекали, щоб я знав, заради кого взяв у руки зброю і заради кого маю вижити і повернутися! Ти це розумієш?! — Геннадій труснув дівчину за плечі, ніби намагаючись витрусити з неї саму думку іти воювати.

— Я не повернуся. Таке моє остаточне рішення, — сказала вона твердо, дивлячись своїми волошками йому в очі.

Геннадій не почув, як запрацював двигун автобуса і водій поквапив пасажирів зайняти свої місця. Він схопив в обійми дівчину, почав поспіхом цілувати і її волошки, і теплі вуста, ловлячи знайомий запах полуниці, і тоненьку шию.

— Мила, люба дівчинко, — говорив він, — прошу тебе, благаю, повертайся додому! Ти можеш загинути і я не переживу цього! Ти повинна бути вдома, чекати мене. Я повернуся, і ти мені народиш дитину. Добре? Заради цього ти мусиш жити, а там ніхто не дасть гарантій. Там смерть чатує над кожним, вона не вибирає, навпаки, забирає найкращих. Ти в мене найкраща, найгарніша, най-най-най! Обіцяй мені повернутися і берегти себе! Добре?

— Агов! Закохані, час їхати, — підійшов до них водій. — Ціла мильна опера!

— Вибач. — Улянка вивільнилася з обіймів. — Я тебе кохаю, тому завжди буду поруч, — сказала спокійно, але впевнено. — Ходімо, нас чекають пасажири.

— О, Господи! — скрикнув у розпачі Геннадій.

Уля швиденько прошмигнула вузьким проходом салону, всілася на заднє сидіння. Генику нічого не залишалося, як зайняти своє місце. «Ось тобі і сьоме щасливе число», — подумав він.

Автобус рушив. Хлопець решту дороги обдумував план подальших дій, як відправити Улю додому. «Попрошу командира, — вирішив він, і ця думка трохи заспокоїла. — Подивиться він на дівчину, та й відмовить — так вирішиться ця проблема».

Коли автобус зупинився, на Геннадія вже чекала автівка волонтерів. Старенькі «Жигулі» подали хриплуватий голос клаксоном, і назустріч йому вийшов Марк.

— Привіт, друже! — сказав він, міцно потис руку та обійняв.