Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 66

— Про що задумався? — знову причепився Зуб. — Як тобі місто?

— Місто як місто, — неохоче відповів Вадим, хоча крутилося на язиці інше: «Чума прийшла в це місто».

— Он бачиш? — Зуб вказав на вщент зруйновану п’ятиповерхівку.

Поруч — будинки з вибитими шибками, обірваними балконами, з покраяними снарядами стінами з бетону. Вони визирали з-за дерев, ніби перелякані сироти, сумно звісивши з вікон пошматовані фіранки.

— Бачу, — зітхнув Вадим.

— Це зробили твої товариші, тому доведеться тобі за них розплачуватися.

Вадим на те змовчав. Він знав — буде нелегко і був готовий до всього. Машина пригальмувала біля колишньої будівлі обласної адміністрації, на якій очікувано не було прапора України.

— Піду порадую своїх сьогоднішнім уловом! — бадьоро сказав Зуб. — Заодно подивлюся, що там витворяють в «Однокласниках».

Ополченець вийшов покурити, і Вадим зміг вільно дихати — автомат вже не тиснув у бік. Хвилин за двадцять Зуб повернувся в чудовому гуморі.

— Ось! Знайшовся мій свисток! Гадав, що вже десь посіяв!

Він покрутив перед своїм носом суддівський свисток, який висів у нього на шиї на звичайному шнурку для взуття. Вадима здивувало, що свисток викликає таку радість. Зуб сів у «Шевроле», кинувши водієві: «Давай на Ленінський!» — і машина рушила. Вадим знав, що Ленінський — це один із районів міста, розташований у центрі.

— Уяви, укроп, — звернувся Зуб до Вадима, — цей свисток мені подарував тренер з боксу. Так, я займався боксом і виходило доволі непогано. А! — махнув рукою. — Тобі це не треба знати. Так ось його… — він знову взяв свисток, — я отримав у перший день, коли став на захист своєї землі.

— На захист від кого? — не стримався Вадим.

— Від фашистів і нациків, таких, як ти.

— Я простий волонтер.

— Це ти Філіну спробуєш довести! — засміявся Зуб. — Мої підлеглі вже запам’ятали: тільки свисну — вони як штик уже тут! Навіщо зайве напружуватися? Філін як побачив, то й собі захотів таку цяцьку, — патякав без упину Зуб. — А як я подарую, коли він став моїм талісманом. Сьогодні забув його і думав: усе, хана, а воно, бач, як добре вийшло — укропа піймав. А Філіну я таки дістав свисток. Підскочив до свого тренера, і він віддав свого, бери, каже, на добру справу нічого не шкода.

Легковик зупинився перед широкими металевими воротами і посигналив. Вийшла охорона, перекинулася кількома словами із Сергієм, і вони заїхали на подвір’я. Вадиму наказали вийти з салону.

Він опинився перед будівлею, яка дуже нагадувала в’язницю. Заґратовані вікна, паркан, обнесений колючим дротом, у клітці гавкають німецькі вівчарки, пропускна система, люди зі зброєю і жодного цивільного — все свідчило про те, що тут утримують полонених. Охорона повела Вадима довгим переходом, потім — сходами вниз до кабінету, де йому вказали на стілець і розв’язали руки.