Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 62

Світлана Талан

Вадим зціпив зуби, закрив очі та застогнав від болю, який розривав його груди. Коли розплющив очі, машина розпливлася перед зором, ніби в тумані. Він хотів витерти зволожені очі й не зміг — руки міцно стискав хомут.

Розділ 22

За сніданком двоюрідна сестра Богдани Стефанівни Ганна поцікавилася, чи має жінка намір залишитися жити на батьківщині.

— Поки що достеменно не можу сказати, — відповіла вона, — сама розумієш, що на Сході в мене залишився будинок, та й донька там живе. А чому ти спитала?

— Тут неподалік є село Розгірче. Ти там бувала?

— Так, чудова місцина! Принаймні такі в мене залишилися спогади про Розгірче.

— Там, попід горою, є будиночок. Господарі мешкають за кордоном, тож вирішили продати. Може б, ти подивилася? — спитала сестра, подаючи миску з варениками.

— Подивлюсь, — відповіла Богдана Стефанівна і додала: — Згодом.

— Якщо хочеш оглянути будинок зсередини, треба їхати негайно. Господарі приїхали ненадовго, не можна гаяти час, — пояснила сестра. — Мій чоловік готовий хоч зараз вигнати з гаража свого «Москвича», аби туди з’їздити. Подивишся, подумаєш, а потім визначишся.

Жінка погодилася. Хотілося знову побачити рідні Карпати зблизька, відчути їх силу, помилуватися красою, та й будиночок поблизу гір — її давня мрія.

Дорогою Богдана Стефанівна милувалася не лише краєвидами, а й охайними сільськими будинками. Мимоволі порівнювала вулицю свого села з тими, які пропливали за вікном автомобіля, і дивувалася. Не було жодного напіврозваленого старенького будинку, усі один в один, високі, світлі, здебільшого дво- та триповерхові, з колонами, високими ґанками, покриті металочерепицею різних кольорів, поштукатурені у світлі кольори. Навколо них — квіти, садки, низенькі парканчики, на подвір’ї не видно прибудови для непотребу, сараї для худоби також добротні, хоч живи там.

«Якби показати хоча б одне із таких сіл сусідці Валентині Петрівні, вона б не повірила, що тут мешкають звичайні сільські люди, — розмірковувала жінка. — Вона б сказала, що тут живуть олігархи. Скільки таких великих будинків у її селі? Жодного. У Сєвєродонецьку є такі, але ж не пересічних громадян, не звичайних працівників хімічних заводів і навіть не шахтарів, їх мають високопосадовці, які накрали кошти для таких замків, або підприємці, які спіймали хвилю в торгівлі. Шкода, що не можна привезти і показати всю цю красу тим, хто волав: „Донбас годує всю Україну!“»

— Про що задумалась? — спитала її Ганна.

— Звідки люди беруть кошти на зведення таких будинків?

— Хто де. Змалку дітей привчають до праці, заробляти гроші, — пояснила сестра. — Більшість їздять на заробітки за кордон. Люди покидають родини не на один рік, щоб збудувати будинок. А що робити? У нас уже давно зрозуміли, що нема на кого сподіватися, тільки на свої працьовиті руки. А у вас гірше живуть?

— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.

Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.