Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 40

Уля пішла до бліндажа Геннадія. Вона не бачила його майже два дні, не телефонувала, не чула його голосу і зараз дуже хотіла побачити хлопця і похвалитися гарною новиною. Уляна перехвилювалася за цей час, боячись, що командир відішле її, але все вийшло добре, хоча іспит кілька разів був на межі зриву. Дівчина йшла вздовж окопів і курила. Ще здалеку помітила Марка, друга Геннадія, який щось майстрував з дощок. Поруч — незнайомий високий і худий юнак жестикулював, напевно, хлопці жваво розмовляли.

— Доброго дня! — привіталася Уля.

— А! Це ти, Улю, — Марк відкинув геть дошку, привітався. — Як справи?

— Добре.

— А це, Улю, Філософ, знайомся, — сказав Марк, і Уля привіталася. — Він мріє досягти стану повного блаженства, нірвани, — пояснив хлопець, — але після війни, бо, поки стріляють, про нірвану можна лише мріяти. А ось наш Злий вважає, що нема ніякої нірвани, хіба що наркоман обколеться і впаде у той стан блаженства на якийсь час. А я так думаю: людина повинна в щось вірити і йти до своєї мети. Хоче Філософ досягти нірвани — нехай пробує. Потім розкаже, яка вона, — посміхнувся Марк.

— Хоч одна людина тут мене розуміє, — зауважив Філософ.

— Ти до Геника? — звернувся Марк до Уляни.

— Так.

— Доведеться трохи зачекати. Злий, щоб нерви заспокоїти після розмови з Філософом, повів його постріляти по мішенях. Вони незабаром повернуться.

Уля сіла на лавку, до неї підійшов Філософ і знову повернувся до наболілої теми, яку ніяк не хотів зрозуміти і сприйняти Злий…

Геннадій зробив кілька одиночних пострілів і разом зі Злим пішов подивитися на результат.

— Не дуже, — насупився Злий. — Уяви, що перед тобою не мішень, а справжній ворог, і від того, як ти стріляєш, залежить твоє життя. Тут або ти його, або він тебе — іншого не може бути.

— Ворог також людина, — зауважив Геннадій. — Ти вже вбивав… їх?

— Так, вбивав, але не відчуваю себе вбивцею, якщо ти про це.

— Тобто, ти не думаєш про ворога як про людину?

— Не думаю, бо ворог він і в Африці ворог, а якщо ти прийшов сюди стріляти по мішенях, то тобі потрібно йти в тир. Тут убивають, а не граються у війнушку.

— Ну чому ти такий злий? — по-дружньому спитав Геннадій. — На Філософа визвірився, тепер на мене нагримав.

Хлопець дістав цигарку, сірники, чиркнув раз, вдруге, сірник зламався, і Геннадій подав запальничку. Злий смачно затягнувся і випустив хмаринку диму.

— Чому Злий? — спитав. — Розкажу, і ти зрозумієш.

Хлопці закинули автомати на плечі, поволі пішли до бліндажа. Злий ішов мовчки, налаштовуючись на розповідь. Від того важкого дня минуло понад два місяці, а спогади живі й болючі, ніби незагоєна рана, яка час від часу нагадує про себе. Уже час загоїтися, а вона ні в яку, ніби вічна й пекуча пам’ять про той день. Злий не хотів розповідати про нього, але Сєвєр, цей ще хлопчисько, який був на Майдані і прийшов сюди добровольцем, зовнішньо загартований, але внутрішньо не готовий вбивати, він зациклений на тому, що ворог також людина. З такою думкою він може загинути, коли бачитиме перед собою людину, з її радощами і болем, а не ворога, який прийшов убивати його самого, друзів, рідних. Кожен, хто опинився тут, також має серце у грудях, а не камінь, і не кровожерливий, а прийшов, щоб не лилася кров і не гинули люди. Звучить парадоксально, але добровольці вбивають заради миру, щоб ніхто більше не гинув. Сєвєр ладен віддати життя за свободу своєї країни, і в той самий час думка про ворога як про людину може коштувати йому життя. Якщо у час загрози він не зможе зробити постріл першим — ворог, не вагаючись, зробить це за нього. Тому Злий вирішив розповісти про події, які намагався не згадувати й не обговорювати. Він докурив, поглянув на побратима і важко зітхнув.