Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 36

Геннадій, як і всі хлопці поруч, був налаштований рішуче, тому часу не гаяв і готувався до штурму. Попри те, що ворог не дрімав, над головами дзижчали їхні безпілотники і час від часу долітали снаряди пристрілки, бійці вели розвідку, ходили на стрільби, готували зброю. Усі розуміли, що будь-якої миті може бути наказ виступати.

Кілька днів спілкування з новими друзями пішли Генику на користь. Він уже не прокидався в холодному поту від жаху, коли йому знову і знову снився Змій. Так, саме Змій, а не його друг далекого дитинства Яків. Геннадій намагався не думати про колишню дружбу і їхню клятву на солоних озерах Слов’янська. Розум не хотів сприймати те, що він убив друга. Геник навіть подумки називав Якова Змієм, людиною, яка наглумилася з невинної дівчини, задовольнивши свої амбіції та хіть. Він ледь не згубив життя Улянки, зламав його, залишивши травму на все життя, тому не мав права на існування. Такі думки трохи втішали Геннадія, але нічні кошмари не припинялися. Добре, що хоч Яків не снився в образі друга, бо було б ще нестерпніше і болючіше. Найчастіше Яків у снах просив допомоги. Він тягнув скривавлені руки: «Врятуй мене! Лугандія!»

Сни — повернення в минуле, постійне нагадування про нього — виснажували Геннадія, робили дратівливим і подеколи навіть злим. Останні дні все змінили. Відбулося переосмислення минулого, і колишній друг відходив усе далі, залишивши замість себе образ Змія, нахабного злого ґвалтівника та ворога. Тут над хлопцями висіла небезпека, тому кожен мав прожити день, як останній. Ніхто не знав, чи завтра побратим заговорить з друзями, чи замовкне назавжди.

— Дорожити потрібно тим, що маємо, — розмірковував Філософ, сьорбаючи міцний чай.

— А що ми маємо зараз? І чим можемо дорожити? — спитав Злий, підштовхуючи Філософа до розмірковувань.

Хлопці любили послухати Філософа. Уродженець Дніпропетровська, музикант, він з перших днів пішов добровольцем на фронт, приєднавшись до «Дніпра». Уже давно побратими не називали його на ім’я, та й сам він називав себе Філософом, майже не згадуючи Петруся, який не тільки грав в оркестрі, а й навчав прекрасного дітей у музичній школі. До науки філософії він не мав жодного стосунку, але любив аналізувати та розмірковувати.

— Чим дорожити? — повторив Філософ. — О, хлопці! Ми з вами маємо найцінніше і не знаємо про це?

— Найцінніше для людини — це її родина, — втрутився в розмову Малий. — Батьки від самого народження і до скону піклуються про нас. Для них ми завжди залишаємося дітьми, скільки б нам не було років. Навіть коли людина має свою сім’ю, дітей, їй усе одно потрібні батьки, бо лише вони можуть у час негараздів зігріти дітей теплом своєї любові.