Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 247

Коли повернувся Вадим, Настя прочитала йому листа.

— Так, ми всі хочемо змін, — погодився Вадим, — але вони самі не приходять.

— Згодна. Людина — рушійна сила змін, — сказала Настя. — Останнім часом я часто розмірковую про те, чи все залежить від самої людини, від її налаштування та поглядів на життя.

— І якого висновку дійшла?

— Не все в руках людини, — задумливо промовила Настя, — але часто при бажанні можна керувати ситуацією або принаймні спробувати стати володарем свого життя. Кожна людина сама робить вибір, але часто доводиться підлаштовуватися під ситуацію і робити речі, які не до душі, але є таке слово «треба». До цього важко звикнути, але іноді потрібно сприймати життєві ситуації як належне і пробувати вносити в них свої корективи.

— Так, Насте, — кивнув чоловік, — люди хочуть жити, як зручніше, але не завжди виходить, тому є вибір: або опустити руки, нарікати на долю і плисти за течією, або поборотися за зміни.

— Випробування та пережите горе не завжди роблять людей сильнішими, але більш захищеними, — сказала Настя. Вона сіла поруч Вадима і довірливо поклала йому голову на плече. — Якщо опустити крила, то їх можуть зламати вітри долі.

— Я радий, що ти робиш такі мудрі висновки, пишаюсь тобою, моя люба. — Вадим пригорнув жінку. — Ти завжди була розсудливою, тому впевнений, що і надалі зможеш відділяти цінне та важливе від незначущих дрібниць, як можна пропустити, як пісок крізь пальці. Головне, що ти, стільки всього переживши, не перетворилася на чудовисько, яке не здатне співчувати і допомагати іншим. Якщо людина відчуває біль — вона жива, а якщо вона має змогу відчувати ще й біль інших — вона людина. І ти в мене дуже людяна, я пишаюсь тобою.

— За добрі справи Всевишній робить людям подарунки долі, — промовила Настя, трохи помовчавши. — Ось тільки шкода, що ми, люди, передусім помічаємо погане, а не Божу благодать.

Настя замовкла. Вона хотіла ще сказати, що не вберегла свою доньку, але тепер має робити все, щоб настали зміни в головах ватників, щоб більше не було безглуздих смертей заради вигаданої райської країни.

— Зміни потрібні, — промовила Настя, — та не знаю, з чого починати: чи створити нову громадську організацію, чи приєднатися до вже існуючої, але просвітницька робота саме тут так потрібна! Знаєш, я вночі часто мрію.

— Про що?

— Про краще життя, яке все одно настане! І наша багатостраждальна Україна колись видихне з полегшенням.

— Мрії мають властивість збуватися, — посміхнувся Вадим. — Мрії збуваються тоді, коли вони стають ціллю життя, бажання — завданням, поставленим перед собою, а прагнення — конкретною справою.

— Усе так, але в моїй душі така рана, такий біль! — з відчаєм промовила Настя.

— Нічого, моя кохана, ми впораємося. Нам допоможе час, він лікує.

— Так, — зітхнула Настя. — Час лікує, але, на жаль, без наркозу, довго і боляче.

— Оце нас з тобою потягло на філософські роздуми! — Вадим спробував перевести розмову на жарт, бо Настя зажурилася.

Жінка пішла вдягатися, щоб сходити в магазин по крупи і трохи подихати свіжим повітрям. Вадим, щоб трохи розрадити кохану, вже рипнувся до шафи, де лежали дві золоті обручки, та передумав. На Різдво він, як і запланував, дістане їх і запропонує Насті стати його дружиною, вже вдруге.