Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 238

Світлана Талан

— Він усе добре розуміє і не ображається, — поспішив заспокоїти Вадим.

— Геник вибрався з Іловайського котла, стільки часу провів у госпіталі після поранення, і все на самоті.

— Поруч були його побратими.

— Та він не відчував материнської підтримки.

— Ми ж не знали про це і не мали змоги його підтримати, — нагадав Вадим.

— Знаю. Але з того часу, як нас звільнили, я не приділила йому уваги. Що я за мати? Втратила доньку, збайдужіла до сина — саме так Геник думає про мене.

— Настя, не накручуй себе. Ніколи не пізно виправити помилку, — сказав він і додав: — Хоча яку помилку? Ні, Геник на тебе не ображається, це точно.

— Я ось їду до таких солдатів, як він. Не знаю, чим зможу їм допомогти? Хіба що підтримати морально. Може, саме зараз якась жінка підтримує мого сина. Знаю одне: не можна стояти осторонь, лаяти владу і чекати, коли скінчиться війна чи настануть у країні зміни на краще.

— Мені подобається хід твоїх думок, — зрадів Вадим. — І перемога залежить від кожного з нас. Не всі мусять їхати в зону АТО, але байдужих не має бути.

— Як тільки це довести ватникам?

— Це питання, — погодився Вадим.

Бійці зустріли волонтерську допомогу з радістю. Настя бачила, як засвітилися їхні обличчя, як хлопці швиденько розвантажили мікроавтобус. Вони, як діти, заглядали в картонні коробки і голосно коментували, що там є всередині. Коли Вадим відійшов для розмови з командиром, Настя мала нагоду поспілкуватися з бійцями. Серед них була переважно молодь, обличчя такі юні, а вже обпалені війною, очі — дорослих чоловіків, яким довелося багато пережити. Коли дізналися, що син Насті також в зоні АТО, розмова пішла жвавіше. Хлопці охоче розповіли, як три місяці були на передовій та їли тільки хліб і тушонку, навіть питної води не було вдосталь. Волонтери зібрали їм харчів на чотири тисячі гривень, але продукти до них так і не потрапили. Зараз вони на відпочинку, але хвилюються за тих, хто на передку. Бійці розповіли, як чули тисячі слів подяки від місцевих жителів, коли звільняли села і міста, але все може перекреслити кинута їм услід фраза: «Фашисти! Навіщо ви прийшли до нас? Хто вас кликав?» Вони чули ці слова і не раз. Настя відчувала, що ці мужні вольові хлопці по-дитячому вразливі й беззахисні перед невіглаством ватників і від образливих слів їм набагато болючіше, ніж від кулі. Слова «Дякую, рідненькі!» від населення для них як бальзам на пекучу рану, завдану словом «фашисти».

Війна докорінно змінила їхнє життя. Вони живуть не за календарем на стіні, час для них відлічує не годинник: повернувся живий з бойового завдання, вижив після обстрілу — плюс кілька годин життя.

Серед хлопців увагу Насті привернув сивочолий юнак. Хлопець помітив, що жінка час від часу зупиняє свій погляд на його сивині і пояснив:

— Мій рідний брат був десантником і загинув у збитому літаку під Луганськом. Він був зовсім дитиною — лише двадцять три роки! Яка несправедливість!

— А тобі скільки? — спитала Настя.