Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 216

— Повернувся! — зраділа Настя, коли птах сів на підвіконня і нетерпляче затупцяв. — І чому вас називають ненажерами? — говорила вона, кладучи порцію каші на підвіконня. — Ми всі різні, у кожного свої потреби: одні їдять мало, інші — більше, а хтось встановив однакові для всіх норми. Це неправильно. Ти теж так гадаєш?

До годівниці прилетіли ще дві пари голубів. Вони нахабнувато відтіснили Самотнього Голуба і почали швидко дзьобати. Настин знайомий намагався просунути голову їм під лапи, щоб і собі встигнути поласувати, але один із них скубнув його, потім ударив у голову, і Самотній Голуб відсунувся.

— Ні, друзі, так не годиться, — сказала Настя. — Ви маєте пару і не можете ображати самотніх!

Вона просунула руку у вікно, і голуби, змахнувши крилами, відлетіли.

— А ти мене не боїшся, — сказала вона задоволено, коли Самотній Голуб лише відсунувся подалі від її руки. — Чого нам боятися, коли ми пережили найстрашніше?

Вона простягла руку з кашею у вікно. Голуб глипнув кілька разів на їжу, потім — на жінку і сторожко наблизився. Несміливо дзьобнув і відійшов, потім спробував ще і почав без остраху їсти. Наситившись, ще трохи посидів і полетів у своїх справах.

Коли повернувся з роботи Вадим, Настя сказала:

— Я сьогодні познайомилась із Самотнім Голубом.

— Чому із самотнім?

— Бо він втратив свою половинку і дуже сумує.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю і все.

Вадим ладен був розцілувати Настю за ці перші пагони пробудження до життя, але поводився стримано, щоб не сполохати її. Він дав їй тарілку з супом.

— Поїж, мама зварила. Свіженьке і смачне.

— Дякую. Звари, будь ласка, пшеничної каші.

— Звичайно, люба! — зрадів він її проханню. — Тобі з котлеткою, ковбаскою чи підливкою?

— Без нічого. Це для Самотнього Голуба.

Розділ 111

Сергій Андрійович прокинувся рано. Останнім часом він страждав безсонням. Сходив до знайомого лікаря, але снодійні ліки не допомагали. Звечора чоловік засинав, та за кілька годин прокидався, щоб провести безсонну ніч у роздумах. Зустріч з колишньою дружиною сколихнула все його життя, в якому, здавалося, все чітко сплановане і розставлене по місцях. Сергій Андрійович, прагматик за натурою, ніколи не чіплявся за минуле. Після зникнення дружини з дитиною кілька років намагався їх знайти, потім — забути. Час робить свою справу. Він завантажив себе роботою по саму маківку, щоб не було вільного часу на розмірковування. Та інколи мимоволі спливала думка про доньку. Реаліст, він знав, що донька не захоче його знати, бо він не виховував її, навіть не надіслав жодного вітання з Днем народження, не кажучи вже про гроші. Він для неї не існує — сумнівів нема, тож варто змиритися і жити своїм життям.

Людська доля — панянка примхлива. Хіба він міг допустити думку про те, що колись зустріне Богдану? Щоб помститися за його байдужість у вихованні Насті, доля звела його з Ніною, донькою Богдани. Сергій Андрійович ніколи не нарікав на своє життя — склалося так і крапка, але після такого злого жарту втратив спокій. Щоразу, прокинувшись серед ночі, він ставив собі одне питання: чи правильно він вчинив, відправивши Богдану додому, після того як дав їй надію? Іноді втішав себе думками про правильність свого вчинку, але щось нашіптувало, що він зрадив її вдруге, а якщо покласти руку на серце — проявив слабкість. Ніч навіювала думки про те, що потрібно бути сильним, зв’язатися з Богданою і все чесно розповісти. Приходив день, і нічні думки зникали разом з темрявою. Сергій Андрійович перевірив рахунок Богдани і побачив, що вона зняла незначну суму, недостатню для нормального життя. І знову питання для безсонних ночей: чому? Інша б одразу почала витрачати їх на себе, дітей, онуків, але не Богдана. Вона, його минуле, яке повернулося, щоб стати сьогоденням, а він відштовхнув її…