Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 211

Жахлива несправедливість життя. Та що тепер дорікати, коли сама проґавила дитину і тому винна в її гибелі. Як з цим жити? І чи варто? Не повинні діти відходити в інший світ раніше від своїх батьків — такий закон природи, але життя жорстоке і непередбачуване. Її тіло живе, а душа померла. Марно Вадим намагався до неї заговорити, а мати плакала. Байдуже. Ніхто не зможе зрозуміти матір, яка втратила свою дитину, хіба що така сама жінка. І раптом заплакало небо дощем. Потічки сліз на шибці розмили силуети за вікном. Настя тяжко зітхнула. Навіть небо ридало, а вона не мала сліз.

— Я хочу до неї, — промовила хрипко, чужим, незнайомим голосом. Це були перші слова за останні дві доби.

— Що?! Що ти хочеш, люба? — кинувся до неї Вадим.

— Відвези мене на кладовище. Хочу до Іванки.

Вадим розгубився. Він уже хотів викликати лікаря, але Настя заговорила. Чи виконати її бажання, чи буде гірше?

— Я в нормі, — ніби прочитавши його думки, сказала жінка. — Допоможи мені вдягнутися. Йде дощ, а вона там сама.

Заплакане похмуре небо висіло над невтішною матір’ю, яка, похитуючись, підійшла до могили доньки, поцілувала її портрет. На неї дивилася усміхнена й щаслива дівчинка, не та зухвала сміливиця з автоматом на блокпосту, а мила й добра, якою була до того, як люди закликали війну на свою землю: «Путін, прийди! Введи війська!» Вадим мовчки стояв позаду, тримаючи над Настею фіолетову парасольку. Подумки жінка привіталася з донечкою, попросила у неї пробачення за те, що не догледіла і винна в усьому.

— Чому вона не поруч з бабцею? — спитала Настя.

Вадим зрозумів, що Насті важко вимовити слово «похована», і відповів, що біля свекрухи не було місця.

— Так, звичайно… Свекруха залишила собі місце біля свого чоловіка. Ніхто не думав, що так вийде.

— Людина не знає, що чекає її попереду. На жаль.

— Колись я дуже любила поезію. Це було в тому, іншому житті. Послухай, що написав Леонід Закордонець.

Ми вибираємо самі — Вставати пізно, а чи рано, Які співати нам пісні, Кому показувати рани. Коли до наших добрих мам Найкраще їздити у гості, Чиїм затаєним очам Вночі молитися до млості. Ми вибираємо серця, Межу, де стати нам на чати. Але для поховань місця Нам будуть інші вибирати.

— Поїхали додому, — сказав Вадим. — Ти застудишся.

— Байдуже.

— Я змок і можу захворіти.

— Тоді поїхали.

Настя поцілувала портрет. А небо ридало, поливаючи слізьми світлину Іванки, обціловуючи її потічками…

Розділ 109

— Генику, синку, розкажи мені, як все було, — попросила Настя сина, коли він, дізнавшись про повернення матері, взяв на кілька днів відпустку.