Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 21

— Не можу точно сказати, але багато. Я тренована фізично, бо займаюсь спортом.

— Хочеш сказати, що готова витримати на своїх тендітних плечах ту ношу?

— Так!

— Ходімо зі мною! — наказав командир.

Вони вийшли з бліндажа, і Олексій Григорович, знявши бронежилет, надягнув його на дівчину. Він бачив, як вона стійко витримала навантаження, випростала спину. Командир дав їй гвинтівку Драгунова, автомат Калашникова, пістолет, начепив чотири гранати, перекинув наплічник.

— Там всього два магазини по десять патронів для автомата, — пояснив він, — зазвичай снайпер бере їх на завдання десяток, а ще п’ять магазинів по десять бронебійних патронів. Не забуваймо про саперську лопатку, запас води та… Ага, про кевларову каску забули. Та з тебе й цього досить поки що!

Чоловік допоміг Уляні вдягти спорядження.

— Як правило, дитинко, снайпери носять на собі від п’ятдесяти до шістдесяти кілограмів. Бачиш ось ту сосну? — він вказав на самотнє дерево на рівнині.

— Так.

— Туди рівно п’ятсот метрів. До неї і назад бігом марш! — скомандував він.

Олексій Григорович бачив, як важко дівчина рушила з місця. Здавалося, ноша тягне її до землі й за кілька кроків вона впаде, але Улянка мужньо побігла. Здалеку здавалося, що то біжить не тендітна дівчина з тоненькою талією, а суне щось гладке й незграбне. Командир подумав, що забув дівчині вдягти наколінники — якщо впаде (а він був впевнений у цьому), пораниться. Кілька разів Уляна й справді спотикалась, але втрималась на ногах. Вона обігнула сосну і побігла назад. Захекана, з розчервонілим обличчям, з мокрим від поту чубом, зупинилася.

— Досить чи ще раз? — спитала, важко дихаючи.

Він мовчки зняв з неї зброю та бронежилет.

— Ходімо! — покликав за собою в бліндаж.

Дівчина увійшла, зупинилася біля входу.

— Сідай, — кивнув. — Попий води.

Чоловік налив з пластикової пляшки, подав дівчині чашку. Вона пила не залпом, потроху, вдаючи, що спрага не дошкуляє. «Вперта», — подумав командир.

— Хочеш довести, що витримаєш будь-яке фізичне навантаження? — спитав дівчину.

— Витримаю.

У голосі впевненість, хоча досі хекає.

— Снайпер на завданні, що може тривати не один день, завжди в напруженні. Коли довго не спати, все навколо розпливається, очі застилає туман, а ти не маєш права на помилку, — розміреним тоном почав Олексій Григорович. — Не можна ворухнутися, бо кожен твій рух привертає увагу ворога. Тобі захочеться пити, а ще гірше — в туалет. І ти будеш довго мучитися, поки зрозумієш, що краще сходити під себе, ніж отримати кулю. Спека. Твоя сеча починає обпікати тіло, воно свербить, але ти маєш лежати нерухомо. Можна, заздалегідь надіти памперс, але війна, не завжди є така нагода. Ти й до цього готова?

— Так.

І знову — чистий, світлий погляд, упевнена відповідь.

— Гадаєш, так легко вбити людину?

— Ворога, — уточнила дівчина.

— Ворога, кажеш? — зітхнув чоловік. — Він також людина. Ти бачитимеш у приціл його обличчя, очі, захочеш не думати про те, що в нього є мати, діти, — не зможеш. Потрібно буде дивитися йому в очі й усвідомлювати, що ти відбираєш у нього найцінніше — життя. Ти гнатимеш від себе думку про горе його матері, нав’язливу, як спасівська муха, і нікуди — уяви, нікуди! — тобі не сховатися від неї! Від хвилювання у тебе шаленітиме в грудях серце, та муситимеш його вгамувати, бо постріл треба робити між його ударами і ти не маєш права на помилку. І якщо стане мужності натиснути на курок, то побачиш, як куля увійде в його голову, бризне врізнобіч кров із мізками і вибалушаться від жаху його очі. Думаєш, до цього можна звикнути? Ні. Ти все життя пам’ятатимеш кожного з них, вони переслідуватимуть тебе вночі.