Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 198

— Мобільник згубив, — сказав Геник. — То як ти потрапив в АТО? Зізнайся, що спонукало?

— Багато що… По-перше, чимало пільг. Побуду в зоні АТО пару місяців і повернуся на свою роботу до Києва, а статус УБД стовідсотково отримаю. А це і безкоштовний проїзд, і щорічні одноразові виплати, і сімдесят п’ять відсотків пільг за сплату комунальних послуг, а ще земельну ділянку під Києвом можу отримати. Уявляєш?!

— Уявляю, — пригнічено мовив Геник, але Антон не помітив його розчарування.

— А тут служба не бий ледачого! — збуджено продовжив Антон. — Стоїмо на блокпостах під Сватовим, на передову нас не посилають, ще й грошенят можна підзаробити. Непогано я влаштувався?

— Так, справді непогано, — озвалася Улянка. — А ти, Денисе, не отримував повістку з військкомату?

— Поки що ні, — відповів він. — Кажуть, що з Донбасу не беруть, ми на кшталт неблагонадійних, але якщо отримаю повістку, то ховатися або тікати в Росію, як багато наших земляків, не буду.

— А добровольцем нема бажання піти? Дивись, он Антон пішов на захист своєї країни, — сказала дівчина з іронією.

— Ні, Улянко, сам не піду — брехати не хочу, але й у кущах не ховатимусь.

— Друзі, давайте згадаємо тих, хто не дожив до сьогоднішньої зустрічі і ніколи вже не приєднається до нас, — запропонував Геннадій.

— Льончику, царство тобі небесне, — сказав Денис. — Ти завжди будеш з нами!

Вони помовчали, згадуючи доброго велетня Льоню, його відкриту посмішку і добре серце.

— Іване, і тобі царство небесне, — промовила Улянка.

— Якове, царство тобі небесне! — сказав Антон.

— Ніку, друже, ти завжди будеш з нами, як і твої пісні, — сказав Денис. — Царство тобі небесне!

— Я вірю, що хлопці зараз дивляться на нас згори, вони з нами, у країні Лугандії, куди нема входу стороннім, — додала Улянка.

— А я пропоную зачинити двері в Лугандію, — докинув Геннадій. — Нас лишилося четверо. І навіть не в тому річ. Нема більше сенсу приїздити на озеро щороку, бо країни, яку ми самі собі створили, вже не існує.

— Чому? — спитав Антон.

— У нашій вигаданій країні панували злагода, мир, довіра, дружба. Ми були впевнені одне в одному і знали, що поклич когось з нас серед ночі, і він прийде, не спитавши, чому, куди, навіщо. Лугандію — країну юності та мрій — знищила війна. Тож нехай вона залишиться в наших спогадах принаймні такою, як зараз. Безтурботна юність для кожного з нас скінчилася тоді, коли загинули Льоня, Іван, Яків, Никон. Мрії та плани на майбутнє зруйнували референдуми, «руський мір» і блокпости, а майбутнє кожного з нас не проглядається, ніби навколо туман. Ніхто не знає, що чекає на нас завтра, і надії на краще не буде до того часу, поки лунають вибухи. Не будемо ховати Лугандію, як покійника, вважатимемо, що вона розчинилася, як туман при вранішніх променях сонця, але вона житиме в нашій пам’яті, як щось світле, романтичне і незабутнє.

— Ми розповімо про Лугандію нашим дітям, — тихо додала Улянка.

— Хто згоден цього вечора назавжди проститися з Лугандією? — спитав Геннадій.

— Я серед вас найстарший, — сказав Денис, — я згоден, але зізнаюся, що мені так сумно з нею прощатися!