Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 192

Наприкінці вересня Улянці повідомили, що її переведуть в реабілітаційний центр під Києвом, бо рана загоїлася, але рука не повністю відновила функції і ще погано згиналася в лікті. Того ж дня Уля ще раз зателефонувала в дніпропетровський госпіталь, і їй підтвердили, що Геннадій лікується там. Те, що хлопець живий, її порадувало, а ось те, що до цього часу він так і не зателефонував, насторожило. Зринули невтішні думки про те, що він її покинув.

«Усе може бути, — розмірковувала дівчина. — Спочатку Геник пожалів мене, почав зустрічатися, можливо, і сам повірив, що кохає. Опинившись на відстані, розібрався у своїх почуттях і зрозумів, що жалість та кохання — різні речі. Скоріш за все, впевнився, що зі мною все гаразд, і вирішив піти по-англійськи, не прощаючись. Мовляв, не дурна, все сама зрозуміє».

Від таких думок було боляче і сумно, але щось змінити Улянка не могла. Вона звикла і вміла чекати і бути терплячою. Дівчина знала, що їй ніхто, окрім Геника, не потрібен. Навіть якщо знайшов собі іншу дівчину, Улянка не влаштовуватиме розборки, а кохатиме далі. Кохання, якщо воно справжнє, не завжди взаємне. Та воно не потребує зобов’язань, може жити в серці вічно.

Розділ 98

Наприкінці вересня Геника перевели із реанімаційного в хірургічне відділення, і він з полегшенням зітхнув. Лікар, який його кілька разів оперував, зайшов до нього попрощатися.

— Скільки ж ти нам, хлопче, додав клопоту! — посміхнувся. — Я сам не вірив, що ти видряпаєшся з того світу.

— А я вірив! — сказав Геник, і на його обличчі сяйнула задоволена посмішка. — Дякую вам, лікарю!

— Облиш! Це моя робота, а ось ти точно в сорочці народився! Не знаю навіть, чому я повівся на твоє: «Не дам відтяти ногу!» Іноді треба робити поступки наполегливим хворим — такий я маю зробити висновок?

— Не знаю, лікарю, але у вас справді золоті руки.

— Якби ще й зарплатня була золотою, — пожартував лікар. — Хай щастить, герою! Я побіг — чекають поранені.

У палаті Геника було ще два ліжка. В одному з поранених, чи не суціль забинтованому, він упізнав Грушу.

— Ти Груша? — спитав.

— Мумія єгипетська, — озвався той. — Так, я — залишки колишнього Груши.

— У нас є спільний знайомий — Злий.

— А-а-а! — протягнув Груша. — Так, Злий мій земляк. Ми з ним зі Свердлівки, що на Луганщині, хоча до війни не були знайомі. Він мені іноді дзвонить. А ти?..

— Сєвєр. Пам’ятаєш, ви зі Злим йшли на завдання, коли ми з тобою бачилися востаннє?

— Так-так! Згадав, — сказав Груша. — Як тебе звати? Тут більше на ім’я, ніж за позивними. Я — Гриша.

— Геннадій. Мене перевели з реанімації, — пояснив він, — отримав поранення під Іловайськом.

— А я… сам знаєш, як воно було. Тепер від колишнього бійця залишилась тільки частина. Нема одного ока, однієї нирки, половини печінки та кишківника, пальців на правій руці, а решта на місці. Чим не боєць?

— Навіщо ти так?

— А як?! Скажи мені, Гено, як мені жити далі? Куди податися? Моє місто під окупацією, а я навіть не людина, а так, її половинка, яка нікому не потрібна. Чому життя така несправедливе? Навіщо я лишився живий? На муки собі й рідним?