Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 167

— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!

Полоненим наказали лягти на асфальт.

Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.

— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.

— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.

— Він просить допомоги!

— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.

— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?

— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.

— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.

Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.

— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!

— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.

— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.

— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.

До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.

— Ось і все, — сказав Злий. — Малий, що з тобою?

Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.

— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?

Малий мовчав.

— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.

Розділ 83

Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.

Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.

— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.

Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:

— Майдан — це ворог!

— Правий сектор — фашисти!

— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!