Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 143

— За що вас усіх? — поцікавився Степан, коли чоловіки поклали свої матраци, заповнивши все вільне місце на долівці.

— Усе через мене, — сказав один чоловік, Михайло.

На вигляд йому було за п’ятдесят, високого росту, широкий у плечах, підтягнутий. Схоже, або колись займався спортом, або стежив за фізичною формою.

— Чим же ти, Михайле, так завинив перед молодою республікою? — спитав Вадим, бо чоловік у нього одразу викликав довіру.

— Довгим язиком, — посміхнувся чоловік, вмощуючись на матраці. — Зібралися з сусідами у вихідні, взяли пляшку горілки, зварили у дворі кашу, жінка дістала банку огірочків — усе чин-чином, сидимо, випиваємо, ляси точимо. А про що розмови? Про що не почни, все закінчується обговоренням нинішньої ситуації. Алкоголь завжди сприяє щирій розмові, тож і я розпатякався, — охоче розповідав чоловік, — обізвав різними негарними слівцями з перчиком наших «славних захисників».

— Ополченців? — спитав Василь.

— А хто ж іще заслуговує на такі слова? Я — колишній спортсмен, боксер. З великого спорту вже давно пішов, бо вік, самі розумієте, а ось звичка виходити на вранішню пробіжку, працювати на турніках у сквері, раз на тиждень у спортзалі покачати прес — святе діло. А тут на тобі: комендантська година, спортзал не працює. Як їх не обізвати останніми словами? Чому я у своєму місті не можу рано-вранці побігати? Я вже мовчу про все інше, місто ніби вимерло.

— То за що вас усе-таки забрали? — не вгамовувався підприємець.

— Або хтось із ополченців почув з вулиці мої нарікання, або здали сусіди, — пояснив Михайло. — Ми розійшлися по домівках тихо-мирно, а сьогодні на світанку тарабанять у двері. Жінка відчинила, мені одразу руки за спину і сюди.

— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.

— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.

— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.

— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.

— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.

— Як так?

— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.

— І хто там поселився непроханим гостем?

— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?

На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.

— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.

— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.

…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.