Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 134

— Що ж далі?

— Якщо буде новий наказ — одразу повідомлю, а ви обіцяйте мені залишитися живими.

— Звичайно, обіцяємо!

— Не підведіть мене і дотримайте слова! — посміхнувся Батя на прощання.

Розділ 61

За останній тиждень випустили трьох жінок, яких утримували в колишньому архіві. У Насті знову зажевріла надія на їх з Вадимом звільнення. Уже навіть охоронці питали, коли їх відпустять, бо впевнилися, що вони прості волонтери.

Одного дня після обіду небо швидко затягло хмарами й линув холодний дощ. Жінок, які намокли і від холоду цокотіли зубами, забрали з примусових робіт. Вони розвісили сушитися куртки на вільних стелажах і полягали, намагаючись зігрітися. У сутінках непривітного приміщення із ґратами на вікнах надія на звільнення щохвилини танула. Про них з Вадимом ніхто не знає. Всі спроби зателефонувати Сашку Гримайлу, який займався звільненням полонених, були марними. Настя запам’ятала його номер, ще знала номер матері. Якщо випаде нагода зробити один дзвінок, то доведеться телефонувати Сашкові, бо лише він знає що до чого. З власної ініціативи ополченці їх не звільнять — це зрозуміло, але все-одно так хотілося сподіватись!

Лежачи на брудному матраці в незатишному приміщенні, намагаючись зігрітися, Настя відволікалася спогадами. Спала згадка про те, як уперше з’явилося відчуття неволі, коли Сєвєродонецьк опинився в окупації, важке, ніби тиснув невидимий прес, намагаючись вичавити і надію, і сподівання, і почуття власної гідності та патріотизму. Не вийшло. Вона вижила і дочекалася звільнення рідного міста. Напевно, до скону пам’ятатиме день, коли ще навколо гриміло і бахкало, а вони з Вадимом бігли подивитися на синьо-жовтий прапор як на символ свободи. І було відчуття ейфорії та неймовірного щастя, коли, попри все, небо здавалося вищим і синішим, сонце — яскравішим, а прапор — найріднішим. Тоді гадала, що все буде добре, що своє щастя вона вистраждала і заслужила, і навіть у страшному сні не уявляла, що за місяць з гаком буде нова неволя, ще страшніша, з тортурами та знущаннями.

— І коли це скінчиться? — промовила вголос.

— Один Всевишній знає, — зітхнула якась жінка, ніби продовжуючи думки Насті.

— Таке враження, що нас ніхто і не збирається звільняти, — додала інша. — То вони формували уряд і до нас не було діла, то займаються іншими справами.

— А хто нами займається? — долучилася до розмови ще одна жінка. — Серед них годі визначити, хто офіцер, хто рядовий, хто приший кобилі хвіст — жодних розпізнавальних знаків, усі в однаковому камуфляжі.

— Чи хто міліціонер, доброволець-ополченець або найманець з Росії.

— Не скажіть, дівчата, — озвалася Раїса, яка зазвичай відмовчувалась, — якраз найманців із сусідньої країни видно одразу: розкосі очі в бурятів, специфічне «ґекання» та «акання».

— Полонені кажуть, що росіяни до них більш гуманні, ніж місцеві, — сказала жінка, яку затримали разом із чоловіком за те, що вони хотіли повернути свою націоналізовану крамницю.

— Не меліть дурниць.

— Не всі, — уточнила жінка. — Я не мала на увазі кадирівців чи найманців за гроші, а кадрових офіцерів Росії. Принаймні, так розповідали чоловіки. А про нашу шушваль, яка взяла в руки зброю заради заробітку, я мовчу. Їм що накажуть, те й зроблять.