Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 109

Світлана Талан

Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.

— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!

Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.

— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?

— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?

— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.

— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.

— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.

Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.

— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.

— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.

— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.

— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.

— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.

— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?

— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.

— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!

— І все-таки чужа кров, — сумно промовила сусідка.

— Іноді чужа кров рідніша, ніж своя. Скільки рочків дитині?

— П’ять. Матір свою пам’ятає, тож хто зна, як воно буде.

— Чоловік Людмили не проти?

— Та ні.

— Усе буде добре, — впевнено сказала Богдана Стефанівна. — У Людочки золоте серце і добра душа, а діти це відчувають. Звикне дитина і полюбить їх, як рідних.

Валентина Петрівна розхвилювалася, побігла додому по «четвертину».

— Ти не питимеш, хоч посидиш поряд, — сказала сусідка, виставляючи на стіл пляшку з горілкою і нарізане шматочками сало з проріззю. — Я ж не якась там пияка, щоб самій пити.

Жінки посиділи, пожурилися над жіночими долями, і Валентина Петрівна пішла додому. Богдана Стефанівна спробувала зателефонувати Геннадію — з ним не було зв’язку, з Настею — також. Жінка взяла до себе на ліжко Барсика, обняла його, розплакалася з відчаю. Почувалася безмежно самотньою, покинутою і безпорадною.

Розділ 48

Два дні поспіль українську армію регулярно обстрілювала ворожа артилерія. О пів на шосту ранку починали бити «Гради» та «Урагани» і били без упину до сьомої тридцять. Артилерія працювала не прицільно, тому розбивала приватні будинки та багатоповерхівки, спалахували пожежі і над містом висів густий чорний дим. Артилерія замовкала, аби підлими поодинокими пострілами завдати неочікуваного удару.