Читать «Повернутися дощем» онлайн - страница 109
Світлана Талан
Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.
— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!
Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.
— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?
— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?
— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.
— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.
— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.
Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.
— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.
— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.
— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.
— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.
— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.
— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?
— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.
— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!
— І все-таки чужа кров, — сумно промовила сусідка.
— Іноді чужа кров рідніша, ніж своя. Скільки рочків дитині?
— П’ять. Матір свою пам’ятає, тож хто зна, як воно буде.
— Чоловік Людмили не проти?
— Та ні.
— Усе буде добре, — впевнено сказала Богдана Стефанівна. — У Людочки золоте серце і добра душа, а діти це відчувають. Звикне дитина і полюбить їх, як рідних.
Валентина Петрівна розхвилювалася, побігла додому по «четвертину».
— Ти не питимеш, хоч посидиш поряд, — сказала сусідка, виставляючи на стіл пляшку з горілкою і нарізане шматочками сало з проріззю. — Я ж не якась там пияка, щоб самій пити.
Жінки посиділи, пожурилися над жіночими долями, і Валентина Петрівна пішла додому. Богдана Стефанівна спробувала зателефонувати Геннадію — з ним не було зв’язку, з Настею — також. Жінка взяла до себе на ліжко Барсика, обняла його, розплакалася з відчаю. Почувалася безмежно самотньою, покинутою і безпорадною.
Розділ 48
Два дні поспіль українську армію регулярно обстрілювала ворожа артилерія. О пів на шосту ранку починали бити «Гради» та «Урагани» і били без упину до сьомої тридцять. Артилерія працювала не прицільно, тому розбивала приватні будинки та багатоповерхівки, спалахували пожежі і над містом висів густий чорний дим. Артилерія замовкала, аби підлими поодинокими пострілами завдати неочікуваного удару.