Читать «Капітан Брон» онлайн - страница 30

— Полегшало? — радіючи спитав санітар. — Лежіть, лежіть спокійно. Говорити вам поки що не виходить. Я вас буду питати, а ви очима показуйте. Пити хочете?

Капітан заплющив очі, що мало означати «так».

— От бачите, відразу вгадав. Зараз я вам дам. Доведеться поки що через трубку.

Поранений відчув, як йому в горло звідкілясь вливалася краплинами вода.

— Ну, ще що? Може, вас трошки повернути? Трошки можна… Треба, щоб не залежувалися.

Брон знову показав очима, що згодний.

Тепер він побачив свого сусіда. Іван лежав на койці і з цікавістю стежив за радянським командиром. З кімнати десь зникли килими, картини і великі меблі. Тепер усе нагадувало лікарню.

За кілька хвилин капітан відчув, що йому починає мутніти в голові, і він заплющив очі. Давався взнаки сильний біль, але з заплющеними очима було легше. Скоро його огорнуло забуття, а коли знову опритомнів, то почув, що санітар продовжує розмову з полоненим.

— А скажіть, — питав полонений, — що тепер робити з поляками, які у нас живуть? Побити їх, чи що?

— Як це побити? — здивувався санітар.

— Вони ж нас утискували, мучили.

— Пани? Правильно. Панів не буде. Їм крапка. Зрозумів? А трудящий поляк — чим же він винен? У нас, брат, усі нації однакові. Почитати тобі треба. Книжку дістану, будеш читати?

— Неписьменний я. Тільки підпис поставити можу.

— Шкода! У нас немає неписьменних. Усі повинні до школи ходити. Хто хоче вчитися, будь ласка. В університет хочеш? Іди. Будеш вчитися безплатно. Ще тобі гроші платити муть, щоб вчитися легше було. Стипендію. Розумієш? Аби добре вчився. Неписьменних не повинно бути. От тепер додому підеш, землю панську забереш, працюй, і сам вчися, і дітей навчай. До школи разом можете ходити.

Полонений мовчав. Брон розплющив очі і стежив за снайпером. Той підвівся на ліжку і схвильовано дивився на санітара.

— Мені вчитися? Ні, пізно вже. Ех, життя, життя! Чуєш, — і полонений заговорив сердечно, щиро, — батько у мене був більшовик. Як зник він, зник разом з сестрою, лишився я з матір'ю та дідом. Діда скоро до тюрми за батька взяли. Так відтіля і не повернувся. А ми бідували. Віриш, у хліб полови досипали, шкаралупу з бараболі збирали, на весну берегли, щоб посадити. Чобіт, поки у військо не взяли, ніколи не мав. Хлопчиком на фольварок пішов, коло корів ходив, коло волів, коло коней… Тільки гній знав. А як економ прожене, що робити? Набідувався Виріс. Оженився. Хату хотів файлу поставити, землі купити. Де там! Тільки що стріху латати спромігся. А тепер, — голос його дрижав од хвилювання, — кажеш, землю візьмемо, вчити дітей будемо… — і, не кінчивши, схлипуючи, полонений опустився на подушку.

Броновї здалося, ніби щось підступає йому до горла. В очах заблищало, і він заплющився, щоб і собі не заплакати. Серце стискували і біль, і радість. Слухав з насолодою слова санітара, ніби сам говорив.

— Е, друже, радий я за тебе. Ти знаєш, який радий! От видужаєш скоро. Наша лікарка казала, що тебе скоро випишуть, вона своє діло знає. Хоч молода, а які операції тут робила! Випишуть, поїдеш додому, зробиш бідняцьку справу… Даси мені адресу, я тобі напишу. З гості до мене приїдеш. Таку, брат, чарку горілки вип'ємо! З дітьми, з жінкою, з матір'ю приїжджай…