Читать «Капітан Брон» онлайн - страница 29
Микола Петрович Трублаїні
— Думав, мене хтось гукає. Ніби сказано — «Демчук!»
Брон заплющив очі. Йому хотілося застогнати, але не міг. Ждав операції. Потім чув, як підняли його з ліжка і кудись понесли.
Не чув, як робили операцію, і не знав, скільки пролежав після операції, поки опритомнів. А опритомнівши, міг поворушити лише правою рукою та побачити над собою невеликий клаптик стіни і стелю. Решту заважали бачити бинти. Чув поблизу чиюсь тиху розмову. Напружуючи пам'ять, впізнав один голос. Напевне, той голос належав польському солдатові Івану. Другий співрозмовник, як свідчила вимова, походив з Радянської України. В слухаючись далі, догадався, що другий був санітар. Розмовляли тихо, але кожне слово долітало до капітана. Полонений говорив якось несміливо, боячись щось заперечити, і поквапливо відповідав на кожне запитання. Санітар вів розмову спокійно, повчально, але іноді жвавішав, коли хотів роз'яснити полоненому щось таке, чого той не розумів.
— Ну, а як нам тепер можна панську землю собі забрати, чи колгосп у нас забере? — питав полонений.
— Аякже! Забирайте землю у пана собі. Їм хазяйнувати — крапка! От скажи, ти звідки?
— Я? Коло Дубно моє село. Гути зветься. Ліси навколо. Ну, маєток панський є.
Брон прислухався. Згадав, що полковник Гончар теж називав Гути, коли розповідав про партизана Демчука і його дочку. Перебирав у пам'яті все, що говорив полковник, і те, що знав про полоненого. Прізвище — Демчук. Село — біля Дубно. У партизана сина, здається, звали Іваном. Полоненому ще немає тридцяти років. Каже, що батько його був більшовик і не повернувся з Радянської країни. Це ж брат лікарки, яка лікує їх тут.
Брон відчув хвилювання. Десь зникло почуття болю, йому хотілося скочити з ліжка і крикнути на весь голос сестрі і братові, що ось де вони зустрілися. Але він міг тільки набрати повітря і глибоко зітхнути, залишаючись так само непорушним.
— Скільки у тебе землі? — питав санітар.
— Та майже нічого. Півморга коло хати.
— З чого ж ти хліб їси?
— На фольварку працюю, жінка по людях роботи шукає, мати у попа служила. Раніше верстат був, полотно ткали. Та потім за податки забрали. Важко жити.
Тоді помовчав і додав:
— Оце у війську добре стріляв, то кілька разів гроші давали. Посилав додому.
— Ну, а заберете панську землю, скільки надієшся одержати?
— Мабуть, багато. Моргів п'ять.
— Ну, а коні, плуг, сівалка є у тебе?
— Нема.
— Ну, а трактор можеш купити?
— Не знаю, що то за штука?
— То-то… — І санітар далі провадив розмову про колгосп, який він добре знав. А коли закінчив, сказав — Так от… Як тебе на ім'я і по батькові?
— Іван. Батька Йосипом звали.
— Ото ж воно й є, Іване Йосиповичу!
Бронові хотілося повернутися, встряти в розмову, самому розповісти про життя на радянській стороні, але єдине, що міг він зробити, — це поворушити рукою. Очевидно, санітар помітив, що оперований опритомнів. Він залишив розмову з полоненим, ступив до капітана і нахилився над ним.