Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 70

— Ну, особисто я в нього вірю. Тебе щось бентежить, Гнате?

Гнат засміявся, потім стиха сказав:

— Як я зрозумів, рано чи пізно доведеться кидати великий волейбол?

— У тебе з’являться інші тренування, адже ти працюватимеш в оперативній групі, а там потрібна не лише розумна голова, а й сильне тіло.

— Значить, втрачати таки доведеться…

Томах кашлянув, замість нього відповів Богданов.

— Цей біль ниє в грудях майже в кожного з нас. Може, ти не знаєш, але Славко, наприклад, був майстром спорту з регбі, наш начальник відділу в двадцять п’ять років мав чорний пояс з дзюцу, керівник сектора Морозов — екс-чемпіон Землі із стрільби з пістолета. Продовжувати?

— Не треба, — буркнув Гнат. — Мені ж… — Він хотів сказати: “Мені від цього не легше”, — але передумав.

Вони стояли біля входу в таймфаг кілька хвилин, мовби не наважуючись розстатися. Затим Богданов мовчки потиснув усім руки, збираючись іти, і тут Томах сказав:

— Знаєте, у мене народилася дивна думка… Богданов зупинився на півкроці, обернувся.

— Дивна, їй-богу, думка… — провадив далі Томах. — Чи не зацікавилася нами, людством у цілому, організація типу нашого управління? Так би мовити, УАРС галактики? А то й усього космосу?

— Ого, оце масштаби! — усміхнувся Богданов. — Від чого ж нас, себто людство, треба рятувати?

— Ну, хіба мало… може, не рятувати, а провести профілактику чи, скажімо, лікування від байдужості. Хіба не з’являються у нас рецидиви цієї хвороби? Ще й досі?..

— Знову твоя сумнозвісна теорія байдужості! Коли-небудь тебе за неї добряче віддубасять теоретики-соціологи.

— Це не теорія, це факт, — образився Томах.

— Факт? — Богданов сумовито посміхнувся. — На жаль. Тут я з тобою згоден. Ну, до зв’язку.

Розділ 8

Будні

Гнат зняв контактор, вимкнув інформ і потягнувся в кріслі всім тілом. “Завтра Славко влаштує прочухана за позаурочне заняття, — подумав він. — Я був би радий зайнятися чимось іншим, якби знав — чим…”

У коридорі було темно й тихо. Тільки іноді стелею пропливав ручай блідого світла — працювали невтомні роботи.

Гнат зачинив кабінет і покинув приміщення північноамериканської філії управління, напівзануреної в темінь: оперативні відділи й диспетчерські пункти не спали цілодобово. Не хотілося ні про що думати, тільки йти, йти… Десь перегодом йому причулося, що руку кусає біосигнал особистого відео. Повернув браслет, і над сріблястим квадратиком виник мініатюрний Станіслав Томах.

— Де тебе носить, Ромашин? Ніяк не можу зв’язатися… Слухай сюди, вилітай на третю південну базу, знаєш, де це?

— Здається, в Австралії?..

— Західна Австралія. Аліс-Спрінгс, сьомий таймфаг, вихід на естакаду Т. Запам’ятав?

— Щось трапилося?

— Нічого особливого… Просто я дещо змінив у програмі твого стажування. Жду тебе… — Томах глянув на годинник, — за сорок хвилин.

— То що скажеш? — запитав Керрі Йос, не підводячи голови від столу.

Перед ним лежали дві розгорнуті папки з якимись документами і жовто-брунатний диск кристалокартотеки. Папкам було, певне, років сто, якщо не більше. Богданов помітив блискучі аркуші і якісь знімки.