Читать «Простір неспокою» онлайн - страница 58

— Тоді завтра. Я хочу повести тебе на екскурсію. На завод.

— На завод?! — Аларіка засміялася. — Ну й фантазія у тебе!

— Це не зовсім завод, мовби пам’ятник заводу. Йому вже років двісті, і він не працює, законсервований. Я часто прилітаю туди, допомагає думати.

— Ти впевнений, що це буде цікаво?

— Інакше не запрошував би.

— Що ж, вважай, що ти мене переконав. Завтра я до твоїх послуг.

…Швидколіт спікірував униз, майнули обіч якісь конструкції і зникли за старим тополиним гаєм, Гнат хвацько посадив машину на галявину біля зарослої вербняком і лозою просіки. Там, куди сягала’просіка, виднілися якісь будівлі сірого кольору, чотири великих конуси з металічних ферм та плит, високі закіптюжені димарі й мачти.

Аларіка, з цікавістю роззираючись, обійшла галявину, нагнулася.

— Дивно… Чому тут не росте трава?

— Тому що під нами не земля, а бетонний майданчик. Цьому бетону вже два сторіччя, бачиш, як потемнів.

Гнат подав Аларіці руку і повів за собою до просіки, оминаючи кущі й молоді тополі. За кілька хвилин вони опинилися перед високою сіро-коричневою, в іржавих патьоках стіною одного з корпусів заводу.

У повітрі стояв незнищенний запах іржавого заліза, мазуту, асфальту й вугілля — весь комплекс заводських запахів двадцятого віку, хоч підприємство не працювало щонайменше півтора сторіччя, відтоді, як стали до ладу заводи метричної реплікації, винесені в космос. Ясна річ, людина використовувала метали й тепер, і далеко більшою мірою, але, по-перше, сучасні металургійні заводи-автомати нічим не нагадували колишні (це були самостійні комплекси з видобутку й переробки руд, установлені безпосередньо в місцях видобутку), а по-друге, метали вийшли з побуту людей — у космос, під землю, в лабораторії; їх замінили полімери й активні композитні матеріали.

Гнат і Аларіка повільно рушили вздовж заводської стіни, переступаючи або обходячи труби, що тягнулися з бетонних колодязів, зазираючи в розчахнуті двері. Потім ступили на територію цеху. Цех був довгий, може, з кілометр, і в міру того, як очі звикали до його напівтемряви (світло сонця ледве просочувалося крізь запилені ряди вікон), проступали обриси машин, конструкцій, круглі туші ковшів для розливу сталі, ґратчасті прольоти кранів, колони виливниць.

— Холодно тут… і страшно.

— Не бійся. Нікого тут нема. Тільки ти та я… — сказав Гнат, обнімаючи Аларіку за плечі.

Його голос лунко злітав під високе склепіння цеху.

Вони підійшли до однієї з конструкцій заввишки два десятки метрів, складеної з металевих швелерів, величезних циліндрів, труб, східців, загородок і настилів.

— Мартен, — пояснив Гнат, — для виплавлення сталі.

Аларіка глянула вгору і смикнула його за рукав.

— А це, над нами?

— Це мостовий кран, бачиш гаки? На них начіплювали ківш і подавали розплавлену сталь до інших установок цеху.

З гаків звисав залізний ланцюг, Гнат відштовхнув його від себе, почувся металевий скрип. Аларіка зіщулилася.

— У мене таке відчуття, ніби за нами хтось стежить.

Гнат розсміявся, заспокоїв її:

— Нікого тут немає. Завод, як правило, відвідують тільки екскурсії, тоді буває гамірно. А зараз…