Читать «Я вмію стрибати через калюжі» онлайн - страница 9

Я вирішив, що цей парубок йолоп. Тільки йолопові може спасти на думку, що я вже ніколи не ходитиму. Скаже ж таке. Та я ще об’їжджатиму диких коней, і кричатиму: «Вйо! Вйо!», і махатиму крислатим капелюхом, а до того ж я напишу книжку на зразок «Коралового острова».

Мені подобався чоловік, що лежав у сусідньому ліжку. Незабаром по тому, як мене привезли до лікарні, він сказав:

— Давай приятелювати. Хочеш бути моїм другом?

— Хочу, — відповів я.

В одній з моїх перших книжок був кольоровий малюнок, завдяки якому в мене склалося враження, що друзі повинні стояти пліч-о-пліч і триматися за руки. Я поділився цим враженням з ним, але він сказав, що це зовсім не обов’язково.

Щоранку він підводився на лікті й казав мені, вибиваючи такт рукою:

— Завжди пам’ятай: найкращі в світі вітряки — це вітряки братів Макдональдів.

Мене тішило, що я тепер знаю, які вітряки найкращі в світі, — ця фраза так міцно засіла мені в голову, що я потім згадував її щоразу, як бачив десь вітряк.

— А що, брати Макдональди самі роблять їх? — якось спитав я.

— Атож, — відповів він. — Найстарший Макдональд — це я, Енгус. — Він раптом відкинувся на подушку й сердито проказав: — Не уявляю собі, як вони там упораються без мене із замовленнями й усім іншим. Напсують без хазяйського ока. — Потім гукнув до хворого, який лежав у іншому кутку палати: — Ну, що сьогодні пишуть у газеті про погоду? Буде посуха чи ні?

— Газета ще не дійшла, — відповів той.

Енгус був найвищий, найкремезніший з усіх хворих у нашій палаті. Він страждав од якоїсь хвороби, що викликала напади сильного болю, й час від часу голосно зітхав, або лаявся, або глухо і страшно стогнав.

Уранці, після неспокійної ночі, він промовляв, не звертаючись ні до кого зокрема:

— Ох і нічку ж я мав, хай їй біс!

У нього було широке, завжди чисто виголене обличчя з глибокими зморшками від ніздрів до кутиків рота, з гладенькою смаглявою шкірою й рухливими, виразними устами, що легко розпливалися в усмішці, коли його не мучив біль.

Енгус часто, повернувши голову на подушці, дивився на мене:

— Чому ти так довго молишся? — якось спитав він і, побачивши здивування на моєму обличчі, додав: — Я помітив, як ти ворушиш губами.

— Довго молюся, бо маю багато прохань, — пояснив я.

— Прохань? Яких?

Я зніяковів, але він сказав:

— Давай-давай, розповідай. Адже ми друзі.

Я повторив йому свою молитву. Він слухав, утупивши погляд у стелю, згорнувши руки на грудях.

Коли я скінчив, він повернув голову й подивився на мене.

— Та-ак, ні про кого не забув. Загадав йому роботу. Як наслухається тебе господь, то вже, мабуть, не знає, що й думати про тебе.

Я зрадів, почувши це, і вирішив надалі молитися й за Енгуса.

Моя вечірня молитва була довга й складна, бо я мав до бога дуже багато прохань, і кількість їх дедалі зростала. З кожним днем у мене виникали нові потреби, а що я випускав те чи інше прохання лише по тому, як воно задовольнялось — а траплялося таке дуже рідко, — то молитва моя дедалі довшала, і я вже з острахом думав про ту вечірню годину, коли доведеться проказувати її. Мати не дозволяла мені пропускати заняття в недільній школі й навчила мене моєї першої молитви — короткого вірша, який починався словами «Добрий, лагідний Ісусе» й завершувався проханням благословити кількох людей, серед них і мого батька, хоч я був переконаний, що хто-хто, а батько благословення не потребує. Та одного дня я побачив кимось викинутого, але, як на мене, цілком годящого кота й раптом жахнувся його закляклої нерухомості, і тут мені пояснили, що кіт мертвий. Відтоді, засинаючи в ліжку у вечірніх сутінках, я не раз уявляв собі, як батьки лежать так само нерухомо, вискаливши зуби, як той кіт, і палко благав бога, щоб вони не померли раніше від мене.