Читать «Я вмію стрибати через калюжі» онлайн - страница 8

Білі металеві ліжка стояли під стінами двома рядами, одне проти одного. Ніжки їхні були на коліщатках. Через те, що санітарки час від часу пересували ліжка, підлога навколо кожного коліщатка була подряпана, вся в маленьких виямках.

Простирадла й ковдри на ліжках були туго напнуті й підіткнуті під матрац, отже, хворий лежав немовби в мішку.

У палаті було чотирнадцять чоловік. Я серед них був єдиною дитиною. Коли мати пішла, вони навперебій почали заспокоювати мене.

— Та ти не бійся, ми тебе скривдити не дамо, — сказав Мені один з них.

Вони почали розпитувати, яка в мене хвороба, й коли я сказав їм, вони заговорили про дитячий параліч, і один із хворих сказав, що це просто вбивство.

— Це справжнісіньке вбивство, — повторив він. — Вбивство і край.

Після таких слів я відразу відчув себе поважною особою й перейнявся великою симпатією до чоловіка, який їх сказав. Я не вважав свою хворобу серйозною, думав про неї як про тимчасову незручність. Згодом кожен приступ болю викликав у мене злість, яка швидко переходила у відчай, коли біль посилювався, та тільки-но напад минав, я забував про нього.

Довго сумувати я не міг, надто багато цікавого відбувалося довкола.

Я щоразу дивувався, спостерігаючи, яке враження справляє моя хвороба на відвідувачів. Бувало, хтось стане коло мого ліжка і так сумно дивиться на мене, от ніби промовляє: «Яке страшне лихо…» Це мене тішило, і я думав, що я і справді неабияка персона.

— Ти хоробрий хлопчик, — казали вони, нахиляючись і цілуючи мене, а потім одвертались, мало не плачучи.

Я не розумів, чому люди приписують мені хоробрість. Як на мене, така похвала дорівнювала найвищій нагороді. Тож коли відвідувачі називали мене хоробрим хлопчиком, я старався прибрати серйозний вигляд, вважаючи, що весела усмішка, яка звичайно не сходила з мого обличчя, героєві не личить.

Але я боявся, що врешті-решт люди зрозуміють свою помилку, й тому ці незаслужені похвали починали бентежити мене. Адже вдома я лякався, почувши, як шарудить під стіною миша, і навіть боявся вийти вночі до бачка напитися води. Що ж люди скажуть, коли довідаються про моє боягузтво?

Та люди й далі твердили, що я герой, і, слухаючи їх, я і пишався, і соромився водночас.

За кілька днів я звик до лікарні, заприязнився з сусідами і вже зверхньо дивився на новачків, що, охоплені тугою за рідною домівкою й звичним ліжком, боязко заходили до палати й ніяковіли під поглядами незнайомих людей.

Хворі часто зверталися до мене — хто тим поблажливим тоном, яким дорослі розмовляють з дитиною, хто весело, адресуючи мені жарти, які насправді призначалися для всіх присутніх, а хто знічев’я, аби про щось побалакати. Вони мали мене за довірливого простачка, якому невтямки, що про нього мова, й говорили про мене так, наче я глухий і не можу їх чути.

— Йому що не скажеш — вірить, — розповідав новачкові хлопець, що лежав навпроти. — От слухайте. Агов, Сміхотуне, — це він до мене, — я чув, у криниці біля вашої хати живе відьма. Це правда?

— Правда.

— Чули? — вів далі хлопець. — От дивак! Кажуть, він уже ніколи не ходитиме.