Читать «Злочинці з паралельного світу - 2» онлайн - страница 28

Жінки весь час просили Рату або Рекса щось сказати. А коли ті говорили — жінки хапалися за животи і реготали до нестями.

Хроня мовчки наминав свою порцію.

Зате Рата впивався славою. Він кидав десь почуті англійські словечка, розповідав про свої уявні подвиги і про подорожі до тридев’ятого царства, тридесятого государства.

Коли Хроня поїв, одна з жінок сказала:

— Ходи, ми покажемо тебе Ягмі.

— Якій Ягмі?

— Вона наша Пра — найстарша роду.

Жінки підвели Хроню до невеликої хатинки у центрі села.

Всередині на невисокому підвищенні, зробленому з глини, сиділа стара сива жінка. Вона була дуже слабка, з боків її підтримували дві молоді дівчини.

Стара підвела очі на схвильованого хлопця і несподівано сильним голосом сказала:

— Підійди ближче, сине, і простягни руки.

Хроня зробив, як просила стара.

Вона довго й уважно роздивлялася його долоні, а тоді сказала:

— Він наш, нашого роду.

Жінки вивели Хроню з хатини й одразу покинули, знову оточивши Рату з Рексом.

Хроня зайшов до найближчої хатини. Вона виявилася поділена на три кімнати. У двох із них були печі, якими, напевно, обігрівали житло взимку. Біля них стояв різний глиняний посуд, прикрашений чорним орнаментом. В одній із кімнат виднілося таке саме глиняне підвищення, на якому сиділа Ягма. На ньому лежали купою накидані шкури. Там, напевно, спали.

Хроня присів скраю і раптом почув тиху музику рекламного ролика.

— Пеку, ви тут? — тихо покликав хлопець.

— Тут, тут.

— Пеку, хто була ця стара?

— Ти ще не зрозумів? — Пеків голос полагіднішав. — Це була твоя пра-пра-пра — і ще багато пра — бабка! Це твій рід жив тут давним-давно: п’ять тисяч років тому.

— А Яр?

— Яр — твій пра-пра-пра — і ще багато пра — дід!

— Значить, я не безродний покидьок, як мене називали у дитбудинку?

— Я для того тебе сюди й привів, щоб ти знав, звідки твій рід.

— Дякую тобі, Пеку! — у Хроні в носі защипало. Ще ніколи Хроня не почував себе таким щасливим. Оці жінки, оці діти, чоловіки, котрі, як він уже дізнався, зараз на полюванні, — це все була ЙОГО РІДНЯ, ЙОГО КРЕВНІ, РІДНІ ЛЮДИ!

О, як Хроня любив їх усіх!

Хлопець відкинувся на купу козячих шкур і за мить уже спав, широко розкидавши руки й усміхаючись уві сні.

* * *

Коли сонце своїм краєчком торкнулося лісу, з полювання повернулися чоловіки.

Хроня прокинувся, почувши їхні голоси та голосний гавкіт собак.

Полювання було вдалим — декілька бобрів і велетенський лось. Його, прив’язаного за ноги до довгої жердини, несли аж восьмеро чоловіків.

Жінки одразу почали поратися коло здобичі, а чоловіки, згадуючи полювання, сідали біля вогнища вечеряти. Вони перебивали один одного і сміялися, задоволені вдалим полюванням і життям взагалі.

І лише коли чоловіки вгамували перший голод, жінки розповіли про незнайомця, який прийшов невідомо звідки, хоч і каже, що живе за лісом. Але всім відомо, що за лісом не живе ніхто, бо там починаються непролазні болота.

— А що сказала Ягма? — спитали чоловіки.

— Ягма сказала — він наш.

— То хай сідає з нами до вечері, — сказали чоловіки.

Жінки прийшли за Хронею. Він чув усю розмову і нерішуче пішов за жінками. Але тут усе, що говорили жінки, виконувалося беззаперечно.