Читать «Смарагд» онлайн - страница 91
Валентина Мастєрова
- Іде в хату, може, мені щось зготувати, — відступила до дверей, — а то наче незручно?
— Побачимо. — Батюшка не дуже зрадів незваному гостю, у якому впізнав отця Василя із сусідньої парафії.
Не стукаючи, той рвучко відчинив двері, привітався і здивовано втупився у вишивку, яку Варфоломій тримав у руках. Перевів погляд на Ганну й аж потім спохватився й перехрестився на ікони. Варфоломій відклав роботу й піднявся священику назустріч.
— Може, чаю? — запитав швидше з чемності, бо побачив, як гість сів на краєчок дивана, нетерпляче глянув на Ганну, потім — на нього.
— Дякую, але в мене розмова, — провів поглядом жінку, що поспіхом вийшла з хати. — Я хотів запросити до себе додому. Посидимо, поговоримо. Нам є про що поговорити.
Варфоломій одягнувся й разом із гостем вийшов на вулицю.
Господар сріблястого «вольво» чимось нагадував свій автомобіль: надміру розповнілий, хоча роками й молодший від Варфоломія, у мирському одязі, де на всіх кишенях були нацяцьковані «лямблі». Лисина отця Василя теж нагадувала верх автомобіля, а водянисті, без виразу очі так і просилися у порівняння з вимкненими фарами. Коли підходили до машини, священик витяг із кишені якусь цяцьку, натиснув на кнопку, автомобіль верескнув на всю вулицю, і в дверцятах щось приглушено клацнуло. Перелякані тим несподіваним вереском, в усі боки розлетілися кури, що греблися на дорозі, а в сусідніх дворах несамовито залементували собаки.
Машина різко зрушила з місця, залишаючи за собою довгий хвіст куряви. І за селом той хвіст не зменшився, бо їхали навпростець по ґрунтовій дорозі, що була ніби прорізана між кукурудзяним полем.
— Чув недавно по радіо, як виступав один гуморист, — першим заговорив отець Василь і процитував:
— Га, Варфоломію, це про тебе також! — вигукнув насмішкувато. — Хіба тобі не хотілося б мати отаку власну машину? — легенько ляснув долонею по керму й засміявся. — Це сьогодні не розкіш, а виробнича необхідність. Чого мовчиш, може, не так?
— Моя справа — служити Господу, а не мамоні, — неголосно відповів Варфоломій.
— Ой-йо-йой, які ми правильні, — скривилося обличчя у Василя. — А я, по-твоєму, служу мамоні, що купив собі тачку? — Він пригальмував і об’їхав велику, на всю дорогу, калюжу. Об’їжджаючи, виложив у багнюку цілу дорогу кукурудзиння. — Я, по-твоєму, служу не Господу?
— Хто я такий, щоб визначати, кому ви служите? — Варфоломій не сприйняв Василеве «ти» і не сприйняв тону нав’язаної розмови. — Кожен із нас своїм шляхом іде до Бога.
— Точно! — радісно вигукнув Василь, але в тому вигуку була неприхована зневага. — Тільки ти ідеш пішки, а я на автомобілі.
Варфоломій теж посміхнувся і промовив нарочито співчутливо: