Читать «Смарагд» онлайн - страница 7

- Ізабелло, — промовила несподівано лагідно, — це ти добре зробила, що прийшла сюди.

Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.

— Не мені судити про те, що між вами, — легенько торкнулася Ізабеллиної руки, — але Данило і Юрко — мої онуки, а Григорій — їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. — Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. — Дарма, що вони не з тобою, — змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, — запобігливо посміхнулася, — тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш — знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. — Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. — Подумай, я прошу тебе, подумай. — Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. — Я знаю — тобі важко, але хлопцям тут краще — бачила ж на власні очі. І я з ними…

Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли — її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:

— У тебе ще будуть онуки — вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.

— Чому, Ізабелло? — запитала здивовано Маріуца. — Ти молода, гарна.

Ізабелла сумно посміхнулася:

— Мені нудно жити на цім світі, Маріуцо. Я думала, у таборі легше буде, аж так само: ні радості — нічого. Відняли вони у мене радість, ніби чорноту на очі накинули! Світла не бачу, людей не бачу, лише за дітьми вмираю. — Замовкла і наче зів’яла. Стояла й важко дихала, піднявши обидві руки до грудей. — Ти їм колись розкажеш про мене, тільки правду? — запитала несподівано поступливо.

— Розкажу, присягаюся, — радісно, більш ніж хотіла, пообіцяла Маріуца. — Нехай лише підростуть. А ти, Ізо, приходь дітей провідати. У село приходь, у нову хату, коли сина з невісткою не буде. Ти не тільки дітям, ти й мені не чужа — серцем відчуваю.

На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:

— У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий — правда?

— Правда, — погодилася Маріуца. — Це ти добре зробила. — Взяла хрестик і затисла в руці. — Ходімо, пообідаєте — не йти ж вам від мене голодними.

У хаті з дітей був лише Юрко.

— А Данило кудись повіявся, — винувато промовила Захарія. — Таке непосидюще.

Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.

— Я не буду їсти його хліба, — сказала Маріуці. — Я краще з си… з Юрасем побуду.