Читать «Смарагд» онлайн - страница 17
Валентина Мастєрова
— Чого я залишуся? І я поїду. — Хлопцю не кортіло додому, але й тут він почувався наче у клітці.
— А чим тобі погано у Симона? — якось дивно посміхнувся Григорій. — Не в чужих же… Приїдеш через пару тижнів — нічого тобі вдома робити. Обдивися, може, що хороше для себе побачиш. Не вік же у мене на шиї сидіти, — чомусь закінчив сердито й відвів погляд.
Того вечора допізна засиділися за чаєм: Симон, його дружина, уже старіюча циганка, їхні два сини й Софія. Сиділи по-домашньому, босоніж на м’якому килимі, за низьким столиком.
Після чаю курили кальян із гашишем. Коли дійшла черга Данила, він зніяковів, бо не тільки ще не курив кальян, а й звичайної цигарки.
— Бери, бери, — заохотив Симон, — що то за циган, що не курить кальян. Спробуй нашого щастя, — при цих словах він багатозначно глянув на дочку.
Відчуття несподіваної радості з’явилося в Даня за кілька хвилин. Здалося, що перед ним відкрився інший світ почуттів, щасливий до запаморочення, який відірвав його від усього буденного й переніс у рай. У тому раю була і Софія. Дівчина тулилася до нього оголеним тілом, обнімала й цілувала так, що він задихався від поцілунків. Ще не знав жінки, але бажання вибухнуло, коли Софія поклала руку на юнацьку плоть. Невміло обнімав податливе тіло, невміло кохався, натомість відчув сором і розчарування.
Уранці до кімнати зайшов Симон, посміхнувся привітливо:
— Еге-гей: ґраст, ґраст, ґраст і загнузданий, — промовив напівжартома. — Доведеться женитися.
Данило, що при появі Симона спалахнув від сорому й натягнув ковдру по саму шию, тепер схопився з ліжка, злякано втупився в нього:
— Чому женитися? Я ще не хочу женитися.
Обличчя Симона з привітного зробилося суворим.
— Як це не хочеш? Подивися на постіль! — Згріб рукою ковдру — на білому простирадлі зрадливо «цвіли» червоні плями. — Хлопчику, ти наш зять, і не роби дурниць — ти наші закони знаєш.
Данило знав. І знав, що увечері зійдуться родичі Симона, яким буде об’явлено, що він їхній зять. У цю мить юнак ненавидів Софію і всю її рідню й почувався так, як почувається кожна істота, загнана в пастку.
— Нічого, що молодий, — Симон розумів, що відбувається з хлопцем. — Зате багато встигнеш. Хочеш — будеш у ресторані співати, а ні — влаштую офіціантом. Матимеш такі гроші, які твоєму батькові й не снилися. Молодим матимеш, а не тоді, коли роки ударять по загривку. За домівкою не жалкуй — ти там зайвий.
На ці слова у Даниловій свідомості щось болісно ворухнулося. Покірно сів на ліжко й опустив голову — хіба він не знав, що зайвий, скільки себе й пам’ятає, це відчуття жило у ньому.
А Симон не жалів майбутнього зятя:
— Не малий уже — час знати, що Марта тобі не мати. — Несподівано замовк, побачивши, як Данило змінився на обличчі, і подумки пожалів, що сказав зайве.
Данило підвів очі, глянув на Симона.
— А хто моя мати? — У горлі перехопило, і голос прозвучав хрипло, немов простуджений. — Де вона?
— Циганка, а ти як думав? — відповів Симон і замовк. «І треба ж було ляпнуть, — дорікав собі подумки. — Тепер іще й перед сватом лупати доведеться». Григорія він вважав своїм сватом уже в той день, коли вони порозумілися. Хотів його сина мати собі за зятя, але самого не поважав. Циганські закони не прощали зради, а Григорій зрадив не тільки Ізабеллу, не тільки своїх синів — він зрікся свого роду, коли той, бідуючи, ходив від села до села. І тепер позаздрив на їхнє заможне життя і вже вдруге зрадив сина. Він і сам брав участь у цій зраді, але ж то робив заради своєї дочки, яка безнадійно засиділася у дівках. І ще думав, що робить добро Данилові, приймаючи у сім’ю такого голодранця. Треба лише підрізати крила цьому голубкові, аби не випурхнув із рук. І він почав розповідати…