Читать «Смарагд» онлайн - страница 142

— Чого це ти зітхаєш? — обізвався Юрій бадьорим голосом. — Знову щось не так?

— Та ні, — хитнув головою. — Жалкую, що не водій і не можу тебе підмінити.

— Так наче б я тобі довірив свого «всюдихода», — засміявся Юрій, не відриваючи погляду від дороги. — Я, братику, з тих, що нікому не довіряють ні машину, ні дружину. А чого це мене жалко?

— Глянь на себе в дзеркало, — показав пальцем Варфоломій на дзеркальце над лобовим склом.

— Ніколи, — відмахнувся Юрій. — Що я — дівка?

— Не відмахуйся. Хіба я не бачу, що тобі зараз, може, гірше, ніж мені? Якби я знав раніше… Чому ти мені нічого не казав?

— Послухай, брате, не нидій, — несподівано сердито відповів Юрій. — Що є, те вже є. Я народився, щоб зерно сіяти, а не полову віяти. І не каркай наді мною. Я поважаю життя таким, яким воно є, і ні за чим не жалкую. І не хочу, щоб від мене смерділо могильними дошками. Ясно тобі?

— Ясно, — швидко погодився Варфоломій, відчуваючи при цьому, наскільки насправді Юрій старший від нього.

— А коли ясно, — тоном наказу промовив брат, — то ось приїдемо до тебе, переночуємо, забереш свої бебехи, і поїдемо до мене. Завтра, щоб на Різдво вдома бути. І я більше ні про що не хочу слухати. Заяву листом перешлеш у єпархію.

Коли приїхали до Варфоломія, батюшка здивовано побачив, що у його хаті хтось живе. Якусь хвилину стояв біля дверей, немов чужий тут, а потім розгублено подивився на брата:

— Невже когось уже прислали на моє місце?

— Добре було б, — зрадів Юрій. — Тоді б усе само собою вирішилось.

Але Варфоломій не поділяв його радості й роззирався по кімнаті, намагаючись щось зрозуміти для себе, бо всі речі стояли й лежали на місці, тільки трохи додалося чужих. Аж кинувся, коли у двері постукала Ганна.

— Здрастуйте, — привіталася жінка до обох і зраділо заговорила до Варфоломія: — Слава Богу, приїхали, а то ми не знаходимо собі місця — де ви поділися, покинули нас чи що?

— Ганно, хто живе в моїй хаті? — Варфоломій мовби й не чув її.

— Агапіт, хто ж іще? — здивувалася та. — Я думала — ви знаєте.

— Як — Агапіт? Що він тут робить? — допитувався Варфоломій так, мовби Ганна була в чомусь винна.

— Церкву робить, — знітилася жінка. — Сьогодні увечері уже й правитися буде, а ви хіба не знали?

Щось недобре ворухнулося в грудях Варфоломія, адже любив старого ченця і не вірив, що той міг позаздрити на його парафію й вигорілу церкву. Коли б хотів, мав би набагато краще місце, але ж він нікуди не збирався з монастиря. Хай би хто завгодно, тільки не Агапіт. І де в нього гроші взялися на ремонт?

— Я нічого не знаю, — розгубилася Ганна і злякано подивилася на Юрія, що чимось нагадав їй Стефана. — Усе село зносило, хто скільки міг, а директор школи людей знайшов. Агапіт сюди тільки ночувати приходив. Самі в нього розпитайте…