Читать «Смарагд» онлайн - страница 119

— А хто їх не боїться? — гість насмішкувато заскалив око. — Ти ж наче теж учора скрадався попідтинню, коли вертався від тієї молодиці. І не од собак скрадався, правда ж?

— Стефане, — голос батюшки став суворим, — не я до тебе прийшов і нічого в тебе про твоє життя не запитую. Треба тобі що — кажи. А так… Я буду молитися.

— Молися, молися. Може, що й одмолиш, — голос Стефана, як і обличчя, став злим, — святий отче.

Варфоломій відвернувся, мовчки опустився на коліна й почав молитися. Зрадів, що відчув мало не фізичну потребу в молитві. Стефан якийсь час дивився на нього, потім відійшов, і батюшка почув, як він щось шукає на полиці, перебираючи посуд.

— Довго молишся, — вколов отця Варфоломія, коли той підвівся з колін. — Видно, є що відмолювати.

— Кожному є що відмолювати, — байдуже відповів батюшка. — І в кожного свої гріхи. А якщо ти боїшся людей, то краще зайди в іншу кімнату й не крутися перед вікнами.

Стефан, уже вмитий, але, як і вчора, неголений, слухняно вийшов у другу кімнату, і Варфоломій почув його здивоване:

— Ого! Та у тебе ціла бібліотека. Це що — всі церковні?

— Не всі. Але гріха немає в тому, щоб читати світську літературу. Я кажу про хорошу, — відповів Варфоломій повчально.

Стефан голосно засміявся:

— Безбожника Шевченка, наприклад, і сталінського півчого Тичину?

— Стефане, — цього разу в голосі Варфоломія теж прозвучала насмішка, — я дуже радий, що ти вмієш читати. А то раніше думав, що ти і твоя сестра безграмотні. А тут такі «глибокі» пізнання… Де це ти їх набрався, чи не в ресторані підслухав, коли обслуговував столики?

У Стефана злоба хлюпнула через край:

— Ти, погань, мою сестру не зачіпай. Не забувай, що ти зробив. І якщо Бог простить тобі цей гріх, то я ніколи не прощу й ніхто з наших не простить, клоуне в рясі. Ще твій батько казав, що з тебе вийде артист, тільки ніхто не знав, яку ти комедію розіграєш і як зневажиш циганські закони…

— Чого ти прийшов сюди? — перебив його Варфоломій і став у дверях. Він на цілу голову був за Стефана вищий і в плечах ширший. — Нагадати мені, як ви з моїм батьком познущалися з мене?

Стефан несподівано посміхнувся, оглядаючи його з ніг до голови.

— Ти на демона більше схожий, ніж на ченця. Циганська пика, ще й очі, як у поторочі. Не дай Боже з тобою десь у лісі зустрітися. У тебе, бува, нема ножаки у підряснику?

Варфоломій нічого не встиг відповісти, бо почув на подвір’ї Ганнину ходу. Стефан теж почув, затих і затаївся в кімнаті. Жінка постукала у двері, зайшла, привіталася, побачила порожній посуд і радісно заусміхалась:

— Добре повечеряли, а то усі дні ледве торкалися їжі. А я вам ось кулешику пісного принесла і млинчиків, бо сьогодні ж п’ятниця… — Замовкла, здивовано глянувши на неприбрану постіль і чужий одяг, що лежав на стільці. — У вас хтось є? — запитливо глянула на батюшку. — А я й не знала.

— Знайомий заїхав, Ганно, — відповів той розважливо. — Переночував. Та ви не переймайтеся, нам цього сніданку на двох вистачить, іще й залишиться.

— Добре, — промовила жінка, почуваючись незручно, бо ж гість був у кімнаті, але не вийшов і не привітався з нею. — Може, щось треба, то кажіть. — Знову глянула на одяг, потім — на їжу на столі. Ображено стулила губи й пішла.